Глава 14. Дружина

Я просто не тямлю себе від щастя. Виявляється, взаємність – це приємно. Це ще більше тепла біля серця, більше думок про нього та його почуття. Це його короткі погляди з блиском в очах, де я бачу нашу спільну таємницю. Це трепет у душі та миттєва збентеженість лише від одного випадкового дотику. Я хворію на його. Я хочу його. Я кохаю його. До одуріння. Готова ризикувати майже всім, лиш би бути з ним. 

Наші будні проходять в ніжності. Ми потайки цілуємося, обіймаємося, часом мало не переходимо ту саму межу. Але якось тримаємося. 

Почуваюся найщасливішою жінкою на світі. Але лише до того моменту, коли ми прощаємося біля воріт садочка. Я веду синочка додому, а він везе донечку… теж додому. Де його чекає сім'я. 

Так, я не хотіла бути коханкою. І досі не хочу. Але я не можу відмовитися від нього. Просто не можу. Тільки не зараз, коли Олег приносить мені стільки щастя. Заради цього я готова терпіти, чекати. 

Так, я маю надію на те, що він її покине. Авжеж це підло. Особливо, враховуючи те, що я вже забрала одного чоловіка в дружини. Але Олег… він інший. Уважний, ніжний. В ньому немає ані краплі агресії, лише суцільне кохання.

Хоч ми й не зачіпаємо теми його сім'ї, я відчуваю, що в них з Ніною не все гаразд. 

За тиждень до нового року Оксана з сім'єю від'їжджають за кордон. А ми залишаємося з Корнійчиком вдвох. Нам дещо сумно без них, адже встигли прикипіти до цих прекрасних людей. А мені часом і моторошно, як подумаю, що Віктор може нас знайти. Але намагаюся відганяти від себе погані думки. Все буде гаразд, чи не так?

Як завжди, відводжу Корнія в садочок і зустрічаюся там із Олегом. Серце стукотить, мов ненормальне, коли він мені усміхається, дивлячись прямо у вічі. В цьому погляді стільки захвату, що я не спроможна навіть дихати. 

Опинившись в автомобілі, ми перекидаємося уже звичним для нас "скучив" та "скучила". Мені так хочеться притулитися до нього, але я стримую себе з усіх сил. Не можна, аби нас хтось помітив. Це стане катастрофою.

— Як спалось? — питає чоловік та заводить автомобіль. 

— Як завжди, снився бос, — відповідаю, а подумки вже опиняюся за селом, де нас точно ніхто не застукає, та притуляюся до Олега.

— А мені – моя підлегла.

Він усміхається широко, щиро, від чого з моїх грудей, ніби ллється щастя. Здається, мені вже несила стримувати його в собі.

— З кожним днем ти стаєш ще красивішою, хоча ніби нічого й не змінюється.

— Просто ти мене оживив.

Не хочеться зізнаватися у почуттях. Принаймні, поки Олег не зробить це першим. Якась крихітна частинка моєї душі все ще боїться, що це все  неправда. Що він просто зі мною грається.

Опинившись там, де немає цікавих очей, ми зупиняємося на обочині й починаємо цілуватися. Запускаю руку в його волосся, а він кладе свою на мою шию. Не думаю, про те, що можемо спізнитися. Зараз є лише ми вдвох. А на все інше байдуже. Схоже, Олег теж так вважає, бо через хвилин десять я спиняю його руку, яка вже пробирається під мій светр.

— Я теж цього хочу, — шепочу в його губи, — але точно не тут.

— Вибач, — каже розгублено і відсторонюється. Він засмучений, задумливий. Але мені здається, що причина не у моїй відмові, а в тому, що чоловік почувається незручно через втрату власного контролю. Втім, для себе я визнаю, таке мені до вподоби.

Олег знову заводить авто і ми їдемо. Тепер уже мовчки, без слів, але в салоні й досі витає атмосфера кохання.

На роботі ми теж не стримуємося. Цілуємося, обіймаємося та працюємо дуже мало. Мабуть, це безвідповідально, але важко відпустити його. Не розумію, як жила раніше без Олега.

Після обіду, коли бос йде по своїх справах, я все ж серйозно беруся за роботу. Зрештою, саме для цього я тут і знаходжуся. Але чоловік повертається за годину й починає мене відволікати від комп'ютера. Схиляється, ставши за моєю спиною, та цілує чутливе місце на шиї, трохи нижче вуха. Його неголені щоки лоскочуть мене і я починаю сміятися. 

— Припини, — прошу весело, але насправді хочу, щоб він продовжував приділяти мені увагу. Бо це надто приємно серцю. 

Олег, ніби чує мої думки, не відходить, а навпаки починає цілувати ще більше. Кожен дотик до моєї шкіри відзивається приємною хвилею мурашок, але я все ще силуюся дивитися у комп'ютер, сподіваюся продовжити роботу. 

— Годі, — знов починаю сміятися. І він несподівано відпускає мене та відходить до свого стола, хапає в руки якийсь аркуш і задумливо на нього дивиться. Тільки тоді я чую жіночий голос, що лунає з коридору. Мить і двері відчиняються.

— Так, бувайте, Людмилочко, на все добре!

Це доволі висока темноволоса жінка, одягнена в довгий чорний пуховик з білим в'язаним шарфом та білі черевики  Вона тримає на боку маленьку дитину і першим ділом кидає на мене короткий погляд. Але я все ж встигаю помітити в ньому зневагу. 

— Привіт! — каже вона Олегові, а я впізнаю крихітку, що чемно сидить у неї на руках, – Мілану. 

Схоже, що це Ніна. І від цієї здогадки мені стає погано. Я розуміла, що рано чи пізно познайомлюся з нею, але воліла б, щоб це сталося краще пізно.

— Привіт! — відповідає їй Олег і натягує на обличчя посмішку.

Ніна підходить до нього майже впритул та швидко цілує в губи. А я… я відчуваю нудоту, що підступає до горла. Мені нестерпно боляче, хочеться просто щезнути з лиця землі. Проте я продовжую нерухомо за ними спостерігати.

— Мілана захворіла, — каже Ніна, — ось везу від лікаря, вирішила заїхати.

— Щось серйозне? — стурбовано питає він та простягає ручки до донечки і вона залюбки до нього перелазить, кладе голівку на його плече. Ніна в цей момент зацікавлено поглядає у мій бік.

— Не думаю, поки тільки нежить. А ви… — нарешті обертається до мене, натягнуто посміхаючись.

Перш ніж відповісти, прочищаю горло, у якому застряг болючий комок.

— Карина.

— Ніна, — киває вона і знову повертається до Олега.