Глава 12. Закоханість

Намагаюся не дивитися на нього лишній раз, хіба коли ставлю якісь запитання стосовно роботи. Важко не згадувати наші обійми та моє відчуття безпеки під час них. Я вчепилася в боса, мов він був моїм порятунком від усіх бід. 

А тепер, звісно ж, жалкую про це. Мені соромно за свою поведінку, ніби якійсь дитині, що нашкодила, а тепер чекає, коли ж батьки її за це покарають. Але Олег поводиться, ніби нічого й не трапилося, тому згодом я почуваюся трохи краще.

За дві години до кінця робочого дня телефонує вихователька і щойно я бачу на екрані її ім'я, у мене з'являється нехороше передчуття. 

"Господи, тільки не Віктор!" — молюся про себе й беру слухавку.

— Алло…

— Карино Денисівно, чи не могли б ви прийти? Корній дуже засмучений, що вас немає поряд. Плаче уже тривалий час, було б непогано, якби ви його на сьогодні забрали. Думаю, з нього достатньо.

— Звісно, звісно.

— Тоді ми вас чекаємо.

Повертаюся до Олега, який уже запитально дивиться на мене. Відкидаю сором та решту почуттів і запитую прямо:

— Чи можу я піти сьогодні додому раніше? Корній плаче і я зараз йому потрібна. Можу відпрацювати потім.

— Авжеж, одягайся, відвезу тебе.

Він закриває документ на комп'ютері й вимикає його. Я б з радістю дісталася до садочка самостійно, але уявлення не маю, як це зробити. Тому також вимикаю комп'ютер, одягаюся і ми разом йдемо до автомобіля Олега. На душі тривога, дуже хвилююся за Корнія і боюся втратити його довіру.

— А до пекарні взагалі можна добратися громадським транспортом? — питаю, коли ми вже в дорозі.

— Ні, — твердо, не дивлячись на мене, відповідає він. — Автобус їде лише до повороту, який ми зараз будемо проїжджати, а звідси пішки п'ять кілометрів. 

Мене трохи засмучує така відповідь, але я не подаю знаку. Просто розмірковую, де б взяти власне авто, бо заробляти на нього мені доведеться довго. Можливо, згодом я насмілюся винайняти житло поряд з роботою, але поки що я до цього не готова. Ані морально, ані матеріально.

Коли я нарешті опиняюся поряд з синочком, який тихо плаче, й бачу його здивований погляд, мені стає боляче. Хочеться плюнути на все і просто постійно бути з ним, аби подібні ситуації не повторювалися. Але я розумію, що це потрібно для нас обох, адже він повинен відділитися від мене рано чи пізно, як би боляче мені від цього не було.

— Я думав, ти не прийдеш! — голосно плаче він, обіймаючи мене за шию, коли беру його на руки. Це істерика, тому просто намагаюся заспокоїти, похитуючи Корнія на руках та повторюючи, що нізащо його не покину. І тільки через хвилин двадцять мені це вдається.

Одягаю мого хлопчика й ми виходимо надвір. Дуже дивуюся, коли бачу авто Олега поряд зі входом. Ми не домовлялися, що він чекатиме нас. Тим паче мені дуже хочеться прогулятися після робочого дня. І звісно ж побути на самоті, зануритися у власні думки (наскільки це можливо з сином) й вирішити, як бути далі з начальником.

Підходимо до авто і я відчиняю передні пасажирські двері, зазираю всередину, натягнувши на обличчя люб'язну посмішку. 

— Ми прогуляємося, якщо ти не проти. Вибач, що змусила чекати.

Олег засмучується, це помітно по його очах. Але він з розумінням киває та запускає двигун автомобіля. 

— Шкода, адже мені по дорозі, я повертаюся до пекарні.

Заглядаю в сині очі, які, здається, все ще сподіваються, що я погоджуся. Але заперечно хитаю головою. 

— Не сьогодні, вибач. 

Усміхаюся якомога ніжніше і бачу, що Олег вже не такий засмучений. Зачиняю двері й він від'їжджає, а я проводжу його поглядом. І чому мене так до нього тягне? Невже справа лише в його привабливості, мужності? Чи просто серце саме обирає того єдиного? 

З Віктором у мене такого не було. Тепер розумію, що я просто хотіла опинитися на місці Оксани, відчути себе бажаною, коханою. Звісно, він подобався мені. Але я не ревіла через те, що він мав дружину. 

Не розумію, як мені бути далі? Адже розбивати другу сім'ю мені не хочеться. Це неправильно, від однієї думки про це мені стає гидко від самої себе. Але я не можу просто відпустити його. Здається, що це дорівнює смерті. І як лише примудрилася закохатися до нестями всього за кілька днів? В чому твій секрет, Олеже?

Секрету свого боса мені розкусити так і не вдається. Я лише даремно морочу собі голову над тим, як викинути його зі свого серця, але думаючи про нього, роблю тільки гірше, ще більше закохуюся. 

Тому наступного дня, коли ми зустрічаємося біля дитячого садочка, я надзвичайно радію, серце переповнюється теплом. І для нього це не залишається непоміченим. Олег тепло усміхається, від чого на одну мить здається, що він має такі ж почуття, як у мене. 

— Доброго ранку! — вітається чоловік, тримаючи на руках донечку, яка зацікавлено мене роздивляється. — Як Корній? Заспокоївся? Як твоя рука?

В його голосі звучить занепокоєння, яке тільки дужче розриває моє серце.

— Привіт! Все гаразд, але синочок вночі погано спав. Мабуть, через стрес. А з рукою теж все окей, я навіть забула про неї.

— Добре, що тобі краще, — на його обличчі помітне полегшення. — Наша Мілана взагалі нам життя давала в перші дні, — сміється він та йде до дверей, — але згодом звиклася. Зараз буду!

Коли Олег повертається, ми говоримо про дітей. Майже всю дорогу чоловік розповідає кумедні історії з життя донечки, а я сміюся і не віриться, що діти можуть перевертати вверх дном весь дім. Адже мій Корнійко в порівнянні з Міланою тихоня. 

Сьогодні похолоднішало, тому в нашому кабінеті стає ще менш комфортно. Весь час те й роблю, що горблюся, ховаю руки між ніг і заварюю чай. Роздумую над тим, аби накинути на плечі пальто, але в ньому буде некомфортно. До того ж воно довге, спадатиме на підлогу.

Упевнююся, що варто купити в'язаний светр. І ще одні теплі носки. 

Мабуть, я надто сильно тремчу від холоду, і це помічає Олег, бо приносить мені свою куртку й без лишніх слів накидає її на мої плечі. Мене миттєво огортає теплом, яке, здається, дістає аж до самого серця.