Глава 11. Засмучена

Я сумую за ним. Так сильно, що весь час хочеться знайти в контактах номер та зателефонувати. Але розумію, що в мене його немає. І чому ми не обмінялись номерами? І якби все ж це сталося, чи наважилася б я зателефонувати йому? Мабуть, що ні. Швидше за все мій бос проводить вихідні з сім'єю. З дітьми, дружиною Ніною. І чому я весь час забуваю про її існування? Чому знову роблю ті ж помилки? Напевне, причина в отому теплі, яке так приємно ніжить моє серце…

У неділю моя туга ще більше розростається. Я вже не можу дочекатися зустрічі з ним. Ходжу, мов окрилена, мрію про те, чого ніколи не буде. А вночі чоловік взагалі мені сниться. І прокидаюся я схвильованою, в очікуванні зустрічі з ним.

Відводжу Корнія в садочок, проводжу там із ним трішки часу, обіцяючи ввечері обов'язково повернутися та забрати його. Обмінюємося з вихователькою номерами телефонів, а потім я йду до виходу, попутно надсилаючи синочку повітряні поцілунки. Здається, йому тут подобається, тому стає спокійніше на душі. Добре, що він у мене спокійний та слухняний. 

Дивлюся на годинник та розумію, що дістатися дому до восьмої тридцять не встигаю, бо залишається лише десять хвилин, а йти туди усі п'ятнадцять. А враховуючи, що Олег часто приїжджає раніше, тим паче мені не дійти вчасно.

Виходжу надвір, плануючи одразу ж набрати Ксю, аби вона дала номер Олега. Але біля воріт бачу знайоме авто, з якого вже виходить мій начальник. 

Зупиняюся на ґанку, не вірячи, що це він. Чоловік поки мене не бачить, обходить автомобіль та відчиняє задні двері. Моє серце пропускає удар. Мені здається, що зараз звідти вийде його дружина. А знайомитися з нею я поки не готова. Та й взагалі не дуже хочеться.

Але Ніни там немає. Олег бере на руки дитину, трішки старшу від Корнія, зачиняє двері й ставить авто на сигналку. А потім нарешті повертається та йде до входу в садочок. За кілька секунд ми зустрічаємося поглядами і мої губи самі розтягуються в посмішці. Серце ще більше наповнюється теплом. Воно неймовірно раде зустрічі.

— Привіт! Ти Корнія привела? — питає мене, коли підходить ближче. Бачу, що він теж радий мене бачити. 

— Привіт, так, здається, йому тут подобається. Це твоя донечка?

Маленька чорнява дівчинка, щойно я звертаю на неї увагу, ховається на татковому плечі й завмирає.

— Це Мілана, — сміється Олег, — і вона дуже сором'язлива. Зачекаєш кілька хвилин? Зараз я повернуся.

— Звісно, без проблем.

Поки стою на ґанку, до садочка приводять ще кількох дітей. Попри те, що я нікого не знаю тут, люди все одно зі мною вітаються. Хтось чемно, хтось насторожено. А одна жінка, трохи молодша від мене, навіть наважується познайомитися. Звуть її Валентиною і вона вже знає, що я живу в Оксани та Жені. Загалом вона мені не дуже подобається, але я все одно люб'язно з нею розмовляю. 

А коли виходить Олег, моя нова знайома зацікавлено дивиться на нас обох, а потім ще й проводить поглядом, як йдемо до авто. 

— Мені потрібен твій номер, — кажу йому, коли опиняємося наодинці, — про всяк випадок.

Здається, зі сторони це звучить якось надто вимогливо. Але я тримаюся незворушно.

— Звісно, — усміхається він, — варто було б одразу обмінятися ними. Щось у нас все як не в людей. Записуй…

Набираю цифри і натискаю виклик, аби в нього теж був мій номер. 

— До речі, потрібно б тебе офіційно оформити, — каже несподівано чоловік. — У тебе документи з собою? 

— Ні, власне… — уявляю, що може бути у випадку, якщо Віктор дізнається про мою нову роботу. А я чомусь впевнена, що він дуже легко може це відстежити. — Я б хотіла, щоб це було неофіційно. 

Олег відривається від дороги й на мить кидає на мене пильний погляд, ніби хоче прочитати думки й дізнатися, чому я так вирішила. Або ж просто знає причину, що більш ймовірно.

— Гаразд, — киває, — ризикнемо. 

Видихаю з полегшенням – Віктору нас не знайти. Принаймні, я в це вірю.

Коли опиняємося в кабінеті, помічаю на підвіконні невеличку живу ялинку, прикрашену старими іграшками. Роздягаюся і підходжу до вікна, аби роздивитися їх ближче. Скляні прикраси уже трохи вицвіли від часу, де-інде облущилася фарба, але вони досі живі. 

— Ця ялинка нагадує мені дитинство, — кажу Олегові, — в нас були такі самі іграшки. Мама діставала їх з комори за три дні до нового року й не дозволяла мені прикрашати ялинку, бо я могла ненароком розбити їх. А мені так хотілося…

— Вибач, якби знав, то дочекався б тебе, — Олег стає поряд, навіть занадто. Його лікоть зовсім трішки торкається мого передпліччя і мені здається, що кімната от-от закрутиться. Не вірю, що це не навмисне. Складається враження, що він хотів стати так близько, або навіть ще ближче. Не розумію, чому він це робить… 

— Та нічого, все добре, — кажу й змушую себе відійти. Як би мені не хотілося стати з ним ближче, але між нами все одно стоятиме Ніна. 

Сьогодні я працюю повільно. Мені хочеться розмовляти з чоловіком, дізнатися про нього щось більше, поділитися своїми таємницями. Але розумію, що це так само недоречно, як і стояти одне біля одного, торкаючись руками. Тому переважно мовчу, лише іноді відриваюся від комп'ютера, аби поставити запитання стосовно роботи. 

Коли до кінця робочого дня залишається три години, відчуваю, що надто змерзла. Тому йду робити собі чай. Олега на місці немає, навіть не знаю, куди він пішов. 

Поки чайник нагрівається, чогось згадую Віктора. Цікаво, де він зараз? На роботі? Вдома? У чергової коханки? Чи, може, їде до нас? Від цієї думки спина вкривається дрижаками.

 Закипає чайник і я наливаю окріп у чашку, де вже лежить пакетик. Мені хочеться позбутися думок про нього, але я не можу. Все уявляю, як він знаходить нас з Корнійчиком і знищує мене, стирає в порошок. Беру гарячу чашку в руки, але продовжую стояти й незрячим поглядом дивитися у вікно.

Думаю, він міг би навіть піти на вбивство. Безперечно. Знайти мене і позбутися власноруч, аби я не мішалася в нього під ногами, припинила бути скалкою, що весь час заважає.