Глава 10. Вражена

— Я хотіла тебе запитати, чи не можу я завтра взяти з собою сина?

Я відкладала це запитання майже до останнього моменту і поставила його уже, коли ми їхали додому.

— Корній слухняний, хоч і дуже активний, він нас не відволікатиме багато. Просто я пообіцяла йому, що завтра ми будемо разом. Не хочеться порушувати обіцянку.

— Звісно, без проблем, — киває Олег і я бачу, що він справді не проти.

— Дякую, — відповідаю з полегшенням. 

Коли ми прощаємося біля мого дому, в його очах з'являється смуток. Я кидаю лише тихе "Бувай!" і виходжу з авто, аби лишній раз не мучитися під його поглядом. А коли вже доходжу до дверей і автомобіль від'їжджає, почуваюся трішечки легше. Ще один день позаду, а попереду – вечір з моїм хлопчиком. 

Корній надзвичайно радіє моїй появі. Проситься на ручки і я залюбки його беру. Ношу, танцюю з ним, цілую. Він – моє найбільше щастя.

Сьогодні синочок лягає спати вчасно, і хоча я теж добряче втомлена, все одно йду до Оксани, яка хотіла про щось поговорити. 

— Віктор знову телефонував.

Жінка не дивиться на мене, її погляд спрямований на телефон, який вона тримає у руках. Опускаюся на стілець навпроти і заплющую очі. Я надто втомлена, аби про це думати, хвилюватися. Втім, неприємний липкий страх все одно вкриває мою спину і тягнеться аж до потилиці.

— Що він казав? — запитую тихо, відчуваючи, як сильно тремтять руки.

— Питав, чи не хочу я до нього повернутися. Схоже, був напідпитку. А ще сказав, що порвав зі своєю жінкою. Я так розумію, мав на увазі тебе. Можливо, Віктор вирішив припинити вас шукати.

Гірко посміхаюся.

— Мабуть, ти його погано знаєш. Цей чоловік так просто не залишить мене. А тим паче не відмовиться від свого сина. І жінок у нього багато, хто знає, з якою саме коханкою він розійшовся. 

Оксана хитає головою, мов не вірить у те, що я сказала. Я геть не маю настрою її переконувати, тому підводжуся і йду до дверей.

— Ми не дамо йому тебе образити, — твердо відповідає вона. Дуже хочеться їй вірити, але якась частинка моєї душі боїться, що він обов'язково до мене добереться.

Не дивлячись на розмову з Ксю, сплю я добре. Втома і попередні недоспані ночі даються взнаки.

Зранку прокидаюся, готую сніданок, обід для нас із сином, наношу косметику, хоча Олег вже бачив мою рану. Мабуть, ця звичка залишиться зі мною на все життя.

Одягаємося з Корнієм ще за десять хвилин до назначеного часу і, коли Олег під'їжджає, ми уже чекаємо його біля воріт. Сідаємо на заднє сидіння, начальник повертається й радісно знайомиться з Корнієм, а потім вітається зі мною.

Лагідна усмішка доторкається до самого серця. І я не можу не усміхнутися у відповідь. Дивимося одне одному в очі кілька секунд, а потім Олег відвертається і починає їхати.

Ми переважно мовчимо, Корній дивиться на дорогу, інколи ставить цікаві дитячі запитання. 

Добираємося до пекарні та йдемо до входу. Я несу синочка, Олег — нашу сумку з їжею та іграшками. Приблизно за сто метрів у наш бік їде авто від якого моє серце завмирає. Розумію, що варто відвернутися, сховати обличчя, але страх сковує рухи. Просто зупиняюся й дивлюся у вітрове скло, намагаючись побачити там Віктора. Серце бухкає, очі починає пощипувати, а горло здушує неприємний біль. 

"Він знайшов нас! Знайшов!" — панічні думки вже малюють картинку майбутньої сцени, як він забирає нас із сином та садить в салон. А потім… Навіть думати не хочеться, що буде потім…

Але коли чорний позашляховик опиняється ближче, я кидаю погляд на номерний знак. І з полегшенням видихаю. Це не він. Не Віктор, це хтось інший. 

Авто повільно проїжджає повз, а я так і стою завмерши на місці, притискаючи до себе синочка.

— Карино, все гаразд? 

Повертаюся до Олега обличчям, в його очах занепокоєння, навіть тривога. Мені здається, що він от-от кинеться мене обіймати, щоб заспокоїти. Але цього не відбувається. Він просто стоїть і чекає відповіді, не зводячи з мене серйозного погляду.

— Просто здалося… — усміхаюся та сміливо йду до дверей, проходячи повз чоловіка.

Перша половина дня пролітає швидко.  Оскільки вчора ввечері полагодили другий комп'ютер, я переїжджаю за інший стіл, а Олег працює за своїм. Занурююся в роботу, лише інколи відволікаючись на синочка, який більше цікавиться Олегом. Весь час крутиться біля мого боса, щось його розпитує та втягує у гру. Мені дещо за це соромно, бо запевняла, що Корній не відволікатиме від роботи. Втім чоловік не сердиться, не показує свого невдоволення, а дуже відповідально допомагає хлопчикові полагодити колесо, що відпало від трактора, розповідає, чому комп'ютер так голосно шумить і чи бачив він мультик про каченя. 

А я розумію, що Віктор ніколи не був таким уважним до власного сина…

Перед обідом Олег пропонує провести нарешті екскурсію пекарнею, зсилаючись на те, що Корнієві теж має бути цікаво. Залюбки погоджуюся і ми йдемо одразу ж у цех, де стоїть просто неймовірний аромат ванільної випічки. Чоловік несе мого сина, описуючи робочий процес простими словами. Тут багато різноманітного приладдя, техніки та апаратів. Працівники зайняті роботою, виробляють булочки, пироги. Виймають з печей уже готові вироби. І вони такі рум'яні та апетитні, що аж слинки течуть. 

— Це просто… вау… 

У мене немає слів, аби описати весь захват. Це виробництво залишило в моєму серці теплі відчуття.

— Це приємно чути.

Помітно, що Олег гордиться своєю пекарнею. Уявляю, скільки сил в неї вкладено.

Настає обід і я за порадою свого начальника йду до роздягальні, де стоїть мікрохвильова піч, аби розігріти нам їжу. Тут тісно, майже весь простір заставлений металевими білими шафками з іменами працівників. Є невеликий стіл та два стільці. На одному з них сидить жінка років п'ятдесяти та обідає. Її неприязний погляд, який вона кидає, щойно я входжу, дуже неприємний. Це пекарка, я зовсім недавно бачила її в цеху за роботою.

Ставлю їжу в мікрохвильовку, а поки вона гріється, читаю імена працівників на шафках.