Глава 9. Принципова

Корній дуже радіє моєму приходу і не хоче відпускати навіть до туалету. Цілує мене, обіймає й сидить на ручках весь час, аж поки не засинає о дев'ятій. Трохи пізніше ніж зазвичай, але, сподіваюся, на його режимі це ніяк не позначиться.

Перед сном вирішую випити гарячого чаю, адже й досі не вдається зігрітися після семи годин на новій роботі. На кухні сидять Оксана та Женя, про щось мило розмовляють. Мені не хочеться їм заважати, тому планую швидко зробити чай і піти до себе. Але Ксю все ж заговорює до мене:

— Карино, я сьогодні телефонувала знайомій із садочка, вони готові взяти Корнійчика до себе.

— Але документи…

Лише від однієї думки, що Віктор таким чином може знайти нас, мені стає зле. Навіть руки починають тремтіти, а що вже говорити про бідолашне серце, яке так важко б'ється.

— Тільки не хвилюйся, прошу, — Оксана підбігає до мене й садовить на стілець, — ми домовимося з завідувачкою, все пояснимо їй і вже наступного тижня твій хлопчик зможе ходити в садок. Ти головне не хвилюйся, гроші роблять дива.

Закриваю обличчя руками й починаю плакати через всю цю ситуацію. Оксана мене обіймає та втішає. А я реву, довго реву, знову вивільнюючи стрес, що накопичувався всі ці роки.

— Дякую вам, — кажу, коли сльози вщухають і я бачу дві пари очей, сповнені жалості та співчуття. — Без вас ми б досі жили з тим монстром.

Я не довго плачу, бо пара дуже швидко мене заспокоює, втішаючи й поселяючи в моєму серці надію на нормальне життя. 

Проте сон мій знову препаскудний. Цього разу через Олега. Ніяк не можу змусити себе не думати про нього. А ще важче не уявляти його дружину. Яка вона? Вродлива? Молодша за мене? Висока? Низька? Довге волосся? Коротке? Мене переймає навіть те, як вона одягається і чи слідкує за своєю фігурою. Не розумію навіщо думаю про це, не розумію, чому так нестерпно хочеться бути на її місці…

Хоча ні, розумію. З цим чоловіком хоч куди. Такий чоловік не стане волочити за волосся через усю квартиру…

Прокидаюся від того, що Корній вилазить на мене, притуляється до грудей, а потім цілує у щічку. Розплющую очі та розумію, що надворі уже видно. Тільки б не проспали! Тягнуся до телефона і бачу, що вже через тридцять хвилин приїде Олег.

— Зайчику! — сідаю, заодно підіймаючи синочка. — Мені потрібно йти на роботу…

— Не хочу роботу, — пхикає він і притискається до мене. 

Серце обливається кров'ю, на очах з'являються сльози. Але я розумію, що повинна якось вмовити Корнія, аби він мене відпустив. І мені вдається, адже я обіцяю, що завтра візьму його з собою. Поняття не маю, як вмовлю на це Олега, але свого слова обов'язково дотримаюся. Мій син повинен довіряти мені.

Часу на макіяж немає. Випиваю трохи кави і швидко одягаюся. Крізь вікно бачу, що чорне авто вже стоїть біля воріт, хоча лише восьма двадцять п'ять. Сьогодні ще раніше. Перед виходом цілую синочка, прощаюся з Оксаною і дивлюся в дзеркало. Більш-менш пристойно, лише темно-сірі очі не такі виразні. І рана на губі. Вона ще помітна і прийняти її за якийсь герпес неможливо. Ну й до біса! Нехай! Все одно Олег знає, тоді навіщо ж ховатися?

Виходжу з дому і впевнено крокую до чорного автомобіля. Дуже сподіваюся, що сьогодні буде легше. Зазвичай другий день на новому місці не такий напружений, як перший. Починаєш звикати до змін.

Проте щойно сідаю в авто, мене одразу окутує аромат парфумів Олега. Усміхаюся йому, відчуваю безмежну радість. І він теж. Я розумію це по його очах. На мить мені здається, що ми поїдемо зараз на побачення, а не до пекарні. Що будемо цілуватися в якійсь затишній кав'ярні, а не вишукувати помилки в звітах.

— Привіт! — його погляд падає на мої губи. Серце пришвидшується, здається, що і він думає про те ж. Але коли чоловік одразу ж запитально дивиться мені у вічі, розумію, що його увагу привернула рана.

— Не питай, — втомлено відповідаю і відвертаюся. — Поїхали, хочу чимскоріш взятися за роботу. 

Звісно, я перебільшую. Мені зовсім не хочеться працювати, особливо коли поряд такий привабливий шеф. 

Але ж, дідько, в нього є дружина і я мушу про це пам'ятати! 

Тільки щойно ми опиняємося на робочому місці, я одразу ж забуваю про… як її там? Ніну? Олег дуже емоційно розповідає про те, як часто подорожував у студентські роки Україною, а я слухаю із замиранням серця і хочу опинитися там разом з ним. Не через те, що майже ніде не бувала у порівнянні з чоловіком. Просто мені хотілося б проводити з ним час. А подорожі автостопом у компанії молоді – це, з його розповідей, найромантичніше, що тільки може бути. 

Розумію, що мені не вистачає хоча б якоїсь романтики. Не вистачає людини, яка б піклувалася про мене та мого сина. Олег міг би бути ідеальним у цьому плані. На кілька хвилин дозволяю собі помріяти про нього.

А потім, коли чоловік йде до пекарів у цех, знову беруся за цифри. Через деякий час роблю висновок, що була б ця пекарня більшою, я точно не справилася б. А так уже хоч повиправляла дрібні помилки.

Перед обідом телефоную Оксані й розмовляю із сином. Корній трішки вередливий, але я нагадую йому, що завтра будемо разом. Олега в цей час досі немає, тому після розмови знову беруся за роботу і, здається, розумію в чому справа. 

Бос приходить о першій, знову приносить ароматну випічку. 

— Здається, я знайшла помилку, — кажу йому з радістю й показую на стілець біля себе. — Сідай. Вирішила прогорнути кілька місяців назад. Поглянь, дані у квітні одні, а у травні вже інші. Тому в тебе все й не сходилося, — показую йому це і з посмішкою дивлюся на зосереджене обличчя. — Це не твоя помилка. 

Він бере мишку і ще раз передивляється звіти. А потім я помічаю полегшення на його обличчі. Олег дивиться на мене з якимось обожнюванням, вдячністю. Ніби я його врятувала, подарувала надію на майбутнє. В грудях розростається тепло, усміхаюся зі сум'яттям, відводжу погляд. А він бере накриває своєю долонею мою руку, яка лежить на столі й впирається чолом у моє передпліччя.