Глава 8. Щасливіша, ніж була тиждень тому

Сідаю знову за комп'ютер і налаштовуюся на роботу. Цифр багато, деякі з них мені навіть не зрозумілі, тому доводиться ще й паралельно читати теорію. У минулому житті я б просто знайшла для себе щось простіше, але зараз відчуваю, що потрібно триматися за цю роботу. І справа не в тому, що мій бос привабливий до нестями чоловік.

— Можливо, на сьогодні з тебе досить? — лунає над головою, від чого я здригаюся. — Вибач, що налякав. 

Олег знову сідає поряд, але він вже розслаблений, я б навіть назвала його лінивим. Чоловік дивиться на мене, підперши долонею голову, усміхається приязно, по-доброму. А в очах знову те захоплення, зацікавлення. Ніби подобаюся йому. А може я просто собі це вигадала? Може в синьому погляді лише люб'язність і більш нічого? Дуже хочеться вірити, що Олег не зрадник, що він кохає лише свою дружину, й усе залишатиметься так і надалі. Бо якщо він зробить перший крок, мені буде важко встояти.

Колись давно, ще під час навчання в університеті, один старенький викладач сказав нам, якщо роботодавець пропонує відпочинок, потрібно неодмінно погоджуватися, тоді йому більше роботи дістанеться. Швидше за все, той викладач так оригінально жартував, але я вирішила, що для мене його порада дуже добре підходить.

— Так, було б добре відпочити, — відкидаюся на спинку стільця і маю величезне бажання помасажувати втомлені очі. Але через косметику не можу цього зробити. Тому просто заплющую їх і так сиджу, поклавши холодні руки на шию, що затекла.

Відчуваю на собі погляд Олега і від цього ще більше напружуюся. Чорт забирай! Ця робота буде для мене мукою!

Не розплющую очей, навіть не рухаюся. Лише серце неспокійно б'ється в очікуванні того, що буде далі. А мені здається, що неодмінно має щось трапитися. Чи то я собі так нафантазувала?

— Де ти працювала раніше? — запитує Олег і я все ж розплющую очі. Він справді на мене дивиться, але в його очах немає тієї цікавості, яку я помітила зранку. Напевно, я все ж її вигадала для себе. Дивно, але відчуваю розчарування через це.

— Я була звичайним секретарем, — стенаю плечем і сідаю рівно, — в компанії колишнього чоловіка. Але після декрету більше не працювала. Тому зараз трохи важко. За спеціальністю працювала кілька років після університету, але мені не подобалося те підприємство, тому пішла шукати щось більш цікаве. 

Ловлю себе на думці, що мені хочеться, аби Олег розпитав мене про колишнього. Хочеться розповісти йому всю правду в деталях, поскаржитися на Віктора та його жорстокий характер. Описати ті знущання, що довелося пережити. Але він не запитує, а я сама не наважуюся розповісти. Та й навіщо? Аби виглядати в його очах нікчемою, що терпіла побої, і лише через кілька років наважилася на втечу? Ні, дякую. Краще нехай нафантазує собі сам щось про мого колишнього. Якщо Ксю взагалі досі не розповіла йому правду.

— Посада секретаря цікавіша? — усміхається він, підвівши брови.

— Ну, не зовсім, — сміюся, дещо засоромившись, — просто та компанія займалася втіленням мрій. А це тобі не консервні банки на заводі рахувати. 

Звісно, я кажу образно, проте порівняння вдале. Але цікаво те, що Олег анітрохи не дивується тому, чим займається компанія Віктора. Навпаки, він з розумінням киває. Мабуть, все ж Оксана йому все розповіла. Так навіть краще, не доведеться червоніти.

— В нас, звісно, консервних банок немає, але обіцяю, що буде цікаво.

Приємна усмішка не сходить з його обличчя і я знову виловлюю в його погляді ту ранішню зачарованість. В грудях стає тепло, приємно. Повертаю обличчя до монітора і закладаю волосся за вухо, яке одразу ж назад спадає на обличчя. Ледве дихаю через його присутність. Підозрюю, що Олег все розуміє, бачить мою зацікавленість, сум'яття. І від того почуваюся ще більш схвильовано.

— Ходімо, — ніби нічого й не трапилося каже він, — відвезу тебе до сина.

Олег підводиться, йде до вішалки. Вимикаю комп'ютер, а на серці радість, адже вже встигла засумувати за Корнійчиком. Ми в обід розмовляли з ним телефоном, але це не замінить живе спілкування. До того ж ми з ним ще розлучалися на такий довгий час, а страх, що Віктор знайде нас і може забрати Корнія взагалі не покидає ні на мить.

Коли підходжу до вішалки, Олег вже тримає моє пальто в руках, аби мені допомогти. Ніяк не вдається побороти сум'яття, тому поки одягаюся, поки чоловік не бачить, усміхаюся. 

А потім мовчки йдемо до автомобіля. Сідаємо всередину, а за мить двигун уже гуркотить. Надворі майже стемніло, але прямо над нами стоїть ліхтар, освітлюючи передні сидіння в салоні.

 — Зараз трішки прогріється і поїдемо. Як перший робочий день? Розумію, що налажав з усім, і дуже радий, що ти погодилася мене врятувати. Варто було одразу найняти іншого працівника…

Останню фразу він промовляє дещо пригнічено.. 

— Нічого, до весни ще є час, встигну у всьому розібратися, — заспокоюю його, крадькома спостерігаючи за його руками, що розслаблено лежать на кермі. Раптом в голові виникає картинка, як ці широкі долоні пестять моє тіло. Дихання збивається, а кінчики пальців починають тремтіти. Намагаюся не рухатися, аби часом не видати свого хвилювання.

Він неймовірно приваблює мене, подобається. І навіть обручка не стає мені на заваді… Чорт! Чорт! Чорт!

— Все гаразд? — питає Олег, напевно помітивши, що я завмерла. 

— Порядок! — весело відповідаю я, повернувшись до нього. Знову помічаю в його синьому погляді оту зачарованість і через це не можу стримати усмішки. Олег теж усміхається, але якось сумно, й одразу ж рушає.

— Мені здається, все ж щось трапилося, — каже він через кілька хвилин їзди, коли я навмисне відвертаюся до бокового вікна. 

"Ти трапився", — хочеться відповісти мені, але це було б неймовірною дурістю.

— Просто згадала минуле, — відповідаю, все ще дивлячись у вікно на засніжені поля. Схоже, пекарня знаходиться в іншому селі чи місті, а я навіть не помітила цього зранку, настільки була збентежена знайомством.

Така відповідь Олега влаштовує, адже він нічого не відповідає. І ми кілька хвилин їдемо безмовно.