Глава 5. Негідна

— Добрий день, старший лейтенант Кирило Бондар, документи, будь ласка.

Не рухаюся, лише сильніше притискаю до себе сина, ховаючи розбиту губу в широкий комір светра. Поліціянт стоїть біля дверей Ксю, але дуже зацікавлено дивиться в мій бік. Отримавши документи, дивиться на них, а потім віддає назад.

— Куди так поспішаєте? 

— Забалакалися трохи, пане Кириле, вибачте нам, — Оксана відповідає йому бадьоро, навіть дещо весело.

— Чому дитина без автокрісла? — зазирає на нас. 

Випрямляюся інстинктивно, готова дати відсіч та захистити Корнійка, хоча насправді розумію, що йому нічого не загрожує. Погляд поліцейського перебирається на мою рану і вираз обличчя змінюється на здивований. Ми кілька секунд пильно дивимося одне одному в очі й він першим не витримує, перемикає свою увагу на Ксю.

— Моя подруга втрапила в біду, — каже вона доволі нахабно, — і я хочу її врятувати. Якщо є проблема з тим, що ми порушили правила дорожнього руху, то виписуйте скоріш постанову і ми поїдемо далі.

Поліціянт ще раз зміряє мене поглядом, а потім відступає від авто.

— Щасливої дороги! — чую його голос до того, як Оксана заводить гучний двигун. 

Через шум прокидається Корній і я даю йому заготовлений бутерброд із сиром. Ми з Ксю більше не розмовляємо про серйозні речі, я розповідаю їй про сина, а вона мені – про доньку, з якою мені дуже хочеться познайомитися. 

Дорога займає майже чотири години, ми двічі зупиняємося на автозаправках, аби сходити в туалет та розім'яти м'язи. А під кінець нашого шляху Корній знову засинає. 

— А ось і наші Козиринки, —  весело каже Оксана, коли ми в'їжджаємо в невелике село. 

Звісно, мені хотілося б жити в місті, але інших варіантів поки що немає. 

Через кілька хвилин авто зупиняється біля довгого паркана. Я зацікавлено дивлюся на подвір'я, будинок, пса, який виглядає з невеликої буди. Тут набагато більше снігу, ніж у столиці. Він скрізь. На даху, на голих гілках дерев, на дорозі. 

— Можливо, принести якусь ковдру, аби загорнути в неї хлопчика, — тихо каже Ксю. 

Корній спить міцно, прочинивши рота. Від його милого вигляду мої груди наповнюються ніжністю. Не хочеться його будити, тому погоджуюся на ковдру. 

Ксю тихо відчиняє двері, швидко виходить і знову їх зачиняє. Спостерігаю за тим, як вона майже біжить до двох чоловіків, які розмовляють біля чорного легковика, що стоїть через дорогу навпроти. Один із чоловіків радісно усміхається їй та розводить руки, аби за мить загорнути жінку в свої обійми. Дивлюся, як вони цілуються і стає гірко від того, що я не зуміла знайти собі хорошого чоловіка, а зв'язалася з Віктором. Можливо, це навіть заздрість, але я нагадую собі, що вже одного разу зазіхнула на чуже і з цього не вийшло нічого хорошого.

Коли Оксана нарешті відпускає свого чоловіка, одразу ж вітається з іншим. А я, пригледівшись до його обличчя, завмираю від того, який він вродливий. Найпершою впадає в очі доброзичлива посмішка, потім – куртка нарозхрист, під якою одягнена лише чорна сорочка. На думку приходить тільки одне – гарячий, раз не боїться морозу. Мимоволі усміхаюся, але рана на губі дає про себе знати, тому одразу ж пригадую, що переживала зовсім нещодавно, ще сьогодні зранку. Втім, роздивлятися незнайомця не припиняю. У нього смугляве кругле обличчя з легкою щетиною, прямий ніс та темне не надто довге волосся, що вкладене назад. Широкі брови здаються насупленими, але привітний погляд робить вираз обличчя добрим. Чоловік міцний, високий. У порівнянні з тендітною Оксаною, вищий на дві голови. 

Він одягнений у темний одяг і чорні черевики, руки засунуті в кишені куртки.

На вигляд я б дала йому від тридцяти трьох до тридцяти шести років.

Вони про щось розмовляють сміючись, але я не чую. Лише заворожено дивлюся на його щасливу посмішку. Розумію, що мені хотілося б, аби такий чоловік був поряд зі мною. Інтуїція підказує, що з ним нічого не страшно. 

Через кілька хвилин бачу, що він збирається йти та відчуваю розчарування. Я потребую більше цього незнайомця. Але рівно до того часу, як він нарешті полишає свої кишені, аби потиснути на прощання руку Оксаниного коханого. Мене охоплює неприємний відчай, адже я бачу на його безіменному пальці обручку. Вдруге йти однією й тією ж забороненою стежиною я не збираюся. 

Зціплюю зуби і відвертаюся, слухаючи, як за вікном починає гуркотіти двигун автомобіля, а через хвилину його вже навіть не чути.

Коли Ксю приносить ковдру, Корній уже прокидається й одразу ж починає заглядати у вікно. Його увагу привертає невеликий пес, який нарешті виліз із буди, але продовжує так само пильно дивитися в наш бік. Одягаю сина й ми нарешті виходимо з автомобіля. 

Свіже морозне повітря змушує втягнути шию та сховати носа у шарф. І як тільки тому чоловікові було комфортно з курткою нарозхрист? 

— Привіт! — одразу ж підходить до мене коханий Оксани та простягає руку для знайомства. — Женя.

Цей чоловік симпатичний, має добрі горіхові очі, а ще трохи сивини в темному волоссі. Сумніваюся, що він старший від мене, але має мудрий погляд.

— Карина, — усміхаюся, намагаючись бути ввічливою, хоча настрій вкрай бридкий. Це все той високий одружений незнайомець, який ніяк не виходить з голови.

— Радий знайомству! А це хто в нас тут такий? — присідає біля синочка Женя і теж простягає йому руку. Корній легенько плескає долонькою по ній, даючи "п'ять" та усміхається, показуючи дрібненькі зуби.

— Це Корній, — кажу замість сина та поправляю його шапку, що трохи з'їхала на очі. 

— Ого яке незвичне, але прекрасне ім'я! Ходімо, Корнію, будемо знайомити тебе з нареченою.

Женя бере мого сина й показує рукою, аби я йшла вперед. Ошелешено сміюся, але заходжу на подвір'я, слідом за Оксаною, яка попереджує, аби я трималася правої сторони, адже пес може дістати. Собака злий, гарчить, але після життя з Віктором я майже нічого не боюся. 

Їхній дім звичайний, з простими меблями, євроремонтом. Тут охайно та прибрано. А ще відчувається аромат смаженого м'яса і я розумію, що страшенно зголодніла.