Глава 4. Вільна

Ми дістаємося автомобіля Оксани за п'ять хвилин. Це, не надто нове авто, тоноване, тому я трохи хвилююся, спинившись  біля задніх дверей. А що як це пастка? Здається, що звідти зараз вийде розгніваний Віктор і накаже, аби ми поверталися додому, аби там знову мене провчити…

Але опановую себе і відчиняю двері. Позаду нікого, а спереду лише одна Ксю. 

— Я вже почала хвилюватися, що ти передумала, — каже вона з полегшенням. 

Сідаємо всередину і я одразу ж починаю скидати з сина комбінезон, аби він не спітнів. Адже в салоні доволі тепло, навіть дещо спекотно. 

Ксю від'їжджає, час від часу зиркаючи на мене через дзеркало заднього виду. Ігнорую її погляди, дивлюсь у вікно, за яким пропливає похмурий засніжений Київ. Мені не віриться, що цей Новий рік я зустрічатиму вільною…

На телефон приходить повідомлення і я з острахом беру його до рук. Мені мало хто пише. Подруг у мене не було ще до народження сина, батьки не хочуть мене знати. 

"Буду сьогодні раніше."

Від цього повідомлення мені робиться дурно. Він навмисне це пише, аби мій день  проходив у страху. Заплющую очі й змушую себе дихати. Розкисати не час, адже поряд зі мною сидить Корній, зацікавлено роздивляючись автомобіль і його водійку.

"О котрій? Мені потрібно знати, аби вчасно приготувати вечерю"

Не знаю навіщо відповідаю йому. Можливо, все через страх. 

"О шостій" — приходить відповідь і я зітхаю з полегшенням.

— Карино, навіщо ти взяла телефон? — з докором питає Оксана. Не розумію чому її тон такий невдоволений. Можливо, вона хотіла поспілкуватися зі мною чи що…

— Віктор написав, — зізнаюся, дивлячись на її обличчя у дзеркалі. Ксю сердита і я уже готуюся випускати свої колючки, аби захиститись від неї.

— Ти знаєш, що за телефоном він тебе відстежить уже завтра?

Я не маю, що їй відповісти. Мені соромно через власну тупість, а ще хочеться плакати. Ховаю погляд від жінки, вимикаю телефон.

— Тобі доведеться його продати, але краще викинути, — каже вона серйозно, але голос її уже м'який.

Мені не хочеться розлучатися з цим телефоном, у ньому стільки спогадів. Народження синочка, його перші слова, перші кроки. Серце боляче стискається, коли я розумію, що все це тепер буде мені недоступним.

— Гаразд, продаймо його, — важко зітхаю, сумно дивлячись на згаслий екран. 

— Ми можемо спершу купити новий і перенести на нього інформацію, якщо для тебе це важливо.

— Було б чудово! 

Я навіть починаю почуватися краще після такої пропозиції. 

Ксю усміхається мені, а потім перелаштовується у крайню ліву смугу для розвороту. 

Покупка нового телефона займає деякий час. Ксю сама йде в магазин і обирає для мене непогану, але й не дорогу модель. Зараз не час для того, щоб тратити багато грошей. 

— У мене є знайомий на радіоринкові, який точно забере твій телефон, — каже Ксю, коли я намагаюся розібратися, як перенести фото на новий телефон.

— Добре, — киваю їй та пробую усміхнутися, але рана на губі повертає мене у сьогоднішній ранок. Здригаюся, розуміючи, який він буде злий. Мені здається, що він знайде нас і покарає мене так, як ніколи до цього. Але вголос я свої страхи не видаю.

— Мамо, а нащо тобі новий телефон? 

Карі очі Корнійка дивляться на мене уважно, хлопчик очікує відповіді. 

Дуже не хочеться вкотре брехати синові, але я боюся розбити йому серце правдою.

— Мені потрібно продати старий, бо він погано працює.

Корній вірить, а Ксю тим часом перемикає його увагу на себе, запитуючи про те, скільки йому років.

— Два з половиною, — чемно відповідає синочок.

— Ого, — дивується Оксана, — а здається, ніби набагато більше.

— Він рано почав говорити, — пояснюю їй, — а ще статурою вдався у тата. Тому всім здається, що Корній доросліший.

— Карино, він ходить в садочок? — питає Ксю і я бачу, що вона напружена. 

— Ні, я… мені було страшно віддавати його. 

Жінка з полегшенням видихає, а я навіть не хочу думати, чому її це так цікавило. Мій мозок і без того перенавантажений. А страх, що не покидає тіло, лише погіршує сприйняття реальності.

Мій старий телефон Оксана відносить знайомому сама, а сімкартку викидає у смітник прямо на моїх очах. І я відчуваю полегшення.

 Вона повертається не скоро, але приносить мені кілька тисяч і каже, що попросила свого друга відтермінувати продаж мого телефона, мало що.

— Все, тепер точно додому, — каже вона, коли ми рушаємо. А я з гіркотою думаю про те, що взагалі не маю дому. Квартира Віктора для мене лише ще одна згадка про те, що я поневолена. Була. Була такою. Але від сьогодні я стану вільною. 

Корній робиться сонним і я беру його на руки, цілую маківку й подумки дякую Богу за моє маленьке щастя. Майже одразу він засинає.

За хвилин двадцять ми виїжджаємо за межі столиці і я почуваюся трішки легше. Віра у те, що все буде добре, зростає з кожним кілометром.

— Навіщо ти обрізала волосся? — раптом запитує Оксана, а я здригаюся від несподіванки.

 Мама в дитинстві жартома казала, що моя світла хвиляста "грива" така густа, що її неможливо розчесати. 

Ті часи, коли я мала довге волосся до талії, здаються мені не справжніми. Здається, що в мене було лише життя з Віктором, а все інше – вигадка, плід моєї уяви. Мені не пасує це коротке каре, але інакше я вже не можу.

Заплющую очі та набираюся хоробрості, аби відповісти.

— Щоб йому не було за що взятися, — ледве стримую сльози, згадуючи, як перші рази Віктор з легкістю мене тягав за моє довге волосся. Звісно, зараз він теж інколи це робить. Але вже не з таким ентузіазмом. Здається, мої гарні коси були для нього, мов червона ганчірка для бика.

Ксю не знаходиться, що сказати, тому переводить тему.

— Добре, що Корній не ходить в садочок. Принаймні, вас не шукатимуть вихователі.

Подумки погоджуюся, але мовчу. Мені так хочеться подякувати Ксю за допомогу, бо я на її місці, напевно, вдала б, що все так і має бути. Тільки от чомусь замість простого "дякую" починаю виливати їй душу.