Глава 3. Налякана

***

Мій ранок починається з обіймів та поцілунків синочка. Корній прокидається о шостій і ми спершу старанно замальовуємо мій синець, а потім разом йдемо готувати сніданок. 

Я не сплю з Віктором в одному ліжку вже давно. Ще з часів, коли доводилося прокидатися по десять разів за ніч та годувати маленького сина. Чоловікові не подобалося спати уривками і він вигнав нас в іншу кімнату. Я була цьому тільки рада. 

— Татко! Татко! Татко! — задоволено скаче Корній, коли Віктор з'являється на кухні. Кидаю погляд на годинник. Сьома ранку. Потрібно потерпіти лише годину і він зникне до вечора.

— Доброго ранку! — кажу бадьоро, вдаю, що рада його бачити, але в очі не дивлюся. Бридко. Розвертаюся до плити й вимикаю вівсянку. Віктор, як і щоранку, демонстративно обіймає мене перед сином, вдаючи щастя. Але цього разу стискує надто боляче. Одразу ж здогадуюся, що щось не так. Всередині все холоне, спиною пробігають неприємні мурахи.

— Мам, дивись, як можу! — кричить син.

Тим часом Віктор, користуючись моментом, нахиляється до мого вуха.

— Навіщо ти рилася в її речах?

Заплющую очі й намагаюся не заплакати. Здогадуюся, що він має на увазі сумки, в яких одяг його колишньої. Я могла б сказати, що це була Ксю, але й досі не прийняла рішення щодо її пропозиції.

— Я не навмисне, — пробую виправдатися, поки Корній бігає навколо нас з вереском. Але Віктора така відповідь не влаштовує. Він лише міцніше мене стискає в обіймах, що стає важко дихати. 

Але майже одразу відпускає, усміхається, тільки очі переповнені злістю. 

Ми снідаємо і я в передчутті нового покарання. Віктор так весело грається з сином, крадучи з його тарілки котлету, тим часом коли я ледве стримуюся, аби не розревітися. 

Після сніданку мию посуд і тремчу від очікування. Корній носиться квартирою з літачком у руках. Мені хочеться кричати через відчай, що пронизує груди. Хочеться, аби Віктор просто пішов на свою кляту роботу і дав мені спокій. Але він приходить на кухню й гукає синові, аби той пошукав його мобільник.

Я тремчу, сльози вже стримати не вдається. Бачу, як він замахується… А потім відчуваю нестерпний пекучий біль на губах. Хапаюся за обличчя, під пальцями щось липке. Чи то сльози, чи кров, не розумію… Не встигаю оговтатися, як отримую ще й удар у живіт.

— Ввечері продовжимо вже у ліжку, — каже він тихо.

— Мамо… — чую голос сина й одразу беру себе в руки. 

— Я впала, — усміхаюся, обіймаю мого любого хлопчика, краєм ока спостерігаючи за тим, як Віктор йде геть. — Але мені вже зовсім не боляче, тато мене пожалів.

Змушую себе усміхнутися і знову відчуваю пекучий біль. Мабуть, розбита губа.

— Кров, — показує він пальчиком.

— Не хвилюйся, зовсім скоро загоїться.

Дивлюся в його карі очі й стає значно легше. Хоча нутрощі й досі болять.

— Я вже йду, — гукає Віктор з передпокою, — ходіть попрощаємось.

Беру синочка на руки і йду. Живіт і досі пронизує болем. Маю таке велике бажання плюнути чоловіку в обличчя, але щойно бачу його важкий погляд, одразу ж зціплюю зуби й натягую на обличчя посмішку.

Він бере сина на руки, просить бути хорошим хлопчиком, а потім ставить на землю і той одразу ж біжить геть. Віктор цілує мене у щоку.

— Вмийся, будь ласка, ти вся в крові, — знову ця нібито лагідна посмішка, але погляд, сповнений ненависті, змушує кам'яніти від страху моє серце. — Вже не можу дочекатися вечора!

Ці "багатообіцяльні" слова змушують мене здригнутися. Я у такому відчаї, що хочеться просто впасти на підлогу й кричати, поки є сили. А потім заснути й прокинутися в іншому світі, де Віктора не існує.

— До вечора! — усміхаюся крізь сльози. 

Він задоволено регоче, а потім нарешті йде. Не знаю, які вищі сили допомагають мені триматися на ногах. Я йду до ванної, зачиняюся там і беззвучно плачу, аж поки Корній не починає гукати мене під дверима.

— Одну хвилинку! — одразу ж беру себе в руки. Не можна розкисати, не можна! Змиваю з себе кров, косметику, сльози. Маю паршивий вигляд – обличчя запухле, білки очей почервонілі. На губі видніється свіжа рана. Заживатиме довше, ніж простий синець. І приховати її буде важко. 

Мені гидко бачити себе такою… Нікчемною, скореною, зламаною. Тоді як раніше я дивилася в дзеркало й була дуже задоволена своїм відбитком.

Зітхаю і виходжу до сина. 

Ми граємося з ним залізною дорогою, новеньким конструктором, літаками, читаємо книги, вчимо літери та цифри. І весь час з моїх думок не виходить пропозиція Оксани. Поглядаю на годинник надто часто, відраховуючи скільки часу залишається до її приходу.

Сорок хвилин. Вагаюся, але все ж починаю озиратися в кімнаті, подумки збираючи речі. Паспорт, одяг Корнійка, його улюблена іграшка, одяг для мене. Піжама. Я обожнюю свою стару піжаму. Фен. Аптечка. Готівка, бо картки точно не варто брати. Бутерброди в дорогу. Телефон. 

Двадцять хвилин. Розумію, що варто приймати рішення зараз, бо інакше не встигну зібрати речі. Руки тремтять, не можу зосередитися на дитячому віршику, що читаю синові. Збиваюся, переплутую слова.

— Мамо, не так! — сердиться Корній.

А я просто не можу спокійно сидіти. Адреналін заповнює тіло, адже я на межі божевільного вчинку.

— Корнійку! — кажу йому лагідно, схилившись, аби наші очі опинились на одному рівні. — А чи не хочеш ти в подорож? Велику, цікаву подорож у нове місце!

Син коситься на поличку з книжками.

— Як слоненя? — має на увазі одну зі своїх улюблених історій, де маленький слоник разом з друзями подорожує світом.

— Так, як слоненя. У нас буде багато пригод, нових зустрічей і веселощів.

— Я хочу, — усміхається сором'язливо.

Одразу ж зриваюся на ноги й починаю пакувати валізу, попутно пояснюючи синові, що у нас обмаль часу, адже от-от має прийти хороша тітка, з якою ми й будемо подорожувати.

За кілька хвилин до назначеного часу ми вже одягнені й стоїмо біля порога. Моє серце б'ється швидко, мов у наляканого звіряти. Розумію, якщо Віктор раптом надумає повернутися додому, мені кінець. Валіза розповість все за мене, куди ми зібралися.