Глава 1. Нескорена душа

Чую клацання замка і завмираю напівдорозі до кухні. Спина вкривається неприємними сиротами. Він прийшов… Але ж тільки обід. Чому так рано? Чому?… В горлі застряє болісний комок, хочеться плакати, але я стримуюся. Віктор ненавидить сльози. Прислухаюся до шелесту, який чути з передпокою. 

Дивно, що він так тихо поводиться. Зазвичай чоловік гримить ключами, а інколи й грюкає дверима, знаючи що Корнійко спить. 

Згадую, що не встигла замалювати синець, і в горлі ще дужче починає колоти. Він не хоче бачити сліди своєї жорстокості. Здогадуюся, що вони нагадують йому про власну нікчемність. Адже саме таким я його обізвала, коли він вперше підняв на мене руку…

Змушую себе вийти назустріч, адже все одно Віктор шукатиме мене в першу чергу. Йду повільно, тихо. Щоб дістатися до передпокою, потрібно пройти коридором і завернути за ріг. З кожним кроком серце стукотить все сильніше, ноги стають важкими. Коли до зустрічі з моїм катом залишається приблизно метр, вдихаю на повні груди, натягую усмішку на обличчя й роблю останній крок.

Тільки от у передпокої не Віктор. Я мала б видихнути з полегшення, але відчуття сорому повністю застилає душу й тіло. Тут не до полегшення чи чогось подібного. Переді мною з ошелешеним виразом обличчя стоїть його колишня.

 У мене був такий період, коли я її люто ненавиділа. Пізніше, розібравшись у собі, зрозуміла, що просто заздрю їй. Адже Ксені вдалося втекти від нього, стати вільною та щасливою. А я… я – поневолена. 

Оксана одягнена в довгий чорний пуховик оверсайз, без шапки, її взуття уже стоїть на килимкові. Вона витріщається на здоровенний синець під моїм оком, навіть прочиняє рот від здивування. Звісно, Ксеня так не потерпала від нього. Це після її втечі Віктор, ніби сказився. 

— Твої речі в гардеробній у сумках, — відповідаю їй з неприязню та збираюся йти геть. Чесно кажучи, я не вірила, що вона за ними повернеться. Все ж після їхнього розлучення пройшло понад три роки. 

— Карино, зачекай! — виривається у неї. 

Розвертаюся й дивлюся в її очі, сповнені жалості. Ніби це може мені допомогти. Ніби врятує від ката. 

— Це… він? — бачу, як тремтить її нижня губа. Ревіти надумала? Ні, дорогенька, в цьому домі не місце сльозам. Тут за них карають.

— Сама собі набила, — скептично відповідаю і підвищую трохи голос, — твої речі в гардеробній. Гостинного чаю не буде.

Вона ще щось хоче сказати, але я вже не слухаю. Просто йду на кухню, аби приготувати для Корнійка обід. Зовсім скоро він прокинеться і проситиме їсти. 

Ставлю каструлю на плиту, наливаю в неї молоко. Він обожнює манну кашу з маслом. Стою і дивлюся, як повільно закипає молоко, швидко підіймається майже до країв. Засипаю крупу та продовжую стояти над плитою. Щокою скочується сльоза, закриваю очі та намагаюся прогнати душевний біль. 

Чому вона не прийшла раніше? Чому чекала три роки? Здається, Віктор згадував, що вона покинула столицю. 

Чи варто йому казати про візит колишньої? Востаннє, коли я згадала при ньому її ім'я, тиждень не могла нормально дихати після побоїв. Можливо, сам здогадається, коли побачить, що речі колишньої зникли.

— Карино? — здригаюся від її голосу й розумію, що каша мало не підгоріла.

— Що? — вимикаю плиту й починаю протирати столицю. Не хочеться знову бачити її очі.

— Як давно він тебе б'є? 

Господи, вона що прокурор? Зціплюю зуби та починаю ще сильніше терти поверхню.

— Відколи народила, відтоді і б'є, — кажу правду. Мені нічого втрачати. Ця жінка для нього досі залишається недоступною, Віктор їй не зашкодить, не залякає. І не тому, що Оксана має іншого. Просто він її поважає. А може навіть досі має якісь почуття. Не даремно ж її речі стояли в квартирі весь цей час.

— Це… це жахливо! Чому ти нічого не кажеш? Не телефонуєш до поліції? Чому мовчиш? Твої батьки знають?

Його колишня давить на найболючіше.

— Телефонувала в поліцію ще після перших разів. Він відкупився. І покарав так, що більше не хочеться нікому скаржитися. Батькам на мене начхати, як і свекрусі зі свекром.

Тут я трохи злукавила. Мої мама з татом відвернулися від мене, коли я зізналася, що завагітніла від свого шефа. Тоді він ще не розвівся з Оксаною. І, власне, цього б і не трапилося, якби не я. Цей вчинок переслідуватиме мене все життя. Я – розлучниця.

А батьки Віктора навіть не здогадуються про те, що він зі мною робить. Вони майже не спілкуються з сином, вважають, що він вчинив неправильно, розвівшись з Оксаною. 

— А дитина… він її б'є? — здається, вона боїться моєї відповіді.

— Ні.

Дякувати Богу, Віктор жодного разу не підняв руку на сина. Навпаки, він його дуже любить. І це для мене дивно, адже спершу наказував зробити аборт. 

— Так не повинно бути! Я… Чим мені тобі допомогти? Хочеш, разом поїдемо до поліції. Я спробую посприяти, мої батьки непогано стоять. Якщо вже на те пішло, то ми заплатимо більше…

Щоками починаються котитися сльози. Я вже не можу їх стримати. Навіщо вона вселяє в мене надію? Навіщо взагалі хоче допомогти? Я забрала в неї чоловіка, вона мала б мене ненавидіти, проклинати!

— Ксю, краще йди! — кажу їй дратівливо, намагаючись відв'язатися. — Це моє життя і я вирішу, що з ним робити!

Вона не йде, так і стоїть на порозі кухні, чую тихий шелест її куртки. Мені бракує сміливості заглянути їй в очі. Боюся помітити в них жалість.

— Я повернуся завтра о десятій, — каже вона. — І якщо ти раптом зміниш свою думку, то я з радістю тобі допоможу. Заберу тебе звідси. Завезу туди, де він не знайде. Мені вдалося, значить і ти зможеш. 

Я скептично сміюся й все ж повертаю до неї обличчя. Вона виглядає рішучо. 

— Думаєш, він не знає, де ти живеш? У під'їзді купа камер, ми навіть не встигнемо доїхати туди, куди ти мені пропонуєш тікати. 

 — Камери я візьму на себе. До завтра!

Вона усміхається мені, розвертається і йде геть. А я чую, що в дитячій уже прокинувся Корнійко.

Весь день не можу прийти в себе. Нервуюся через слова Оксани. Якщо вона справді дотримається свого слова й прийде завтра знову, то чи вистачить мені сміливості піти з нею?