Розділ 10. Останній

Поступово наша табірна зміна дійшла кінця. Бо все колись закінчується.

Тато з мамою приїхали мене провідати — привезли з Болгарії подарунки, солодощі, нову футболку, кросівки і навіть хотіли забрати мене додому раніше необхідного терміну. Але я відмовився.

Раніше я сам з радістю чкурнув би з табору. А тепер — ні. Я так подружився зі всіма, захопився Христинкою, здружився з Нелею, що не міг уявити — покинути їх. Ми ж мали виступати на «святі вогнища».

Я не міг розлучитися з чудовим хлопчиськом Дімою Галем. Він став для мене справжнім другом — розумним, добрим, трохи загадковим. Діма здавався трохи чарівником. Я знав: іншого такого друга вже не буде! Я це тоді вже розумів!

Шкода було прощатися з Марком, з Андрієм, з іншими хлопцями. Кожен чимось залишився в серці. Навіть – з  тими дурнуватими жартами і малечим бешкетництвом.

А наші вожаті? Як можна забути золотокудру Єлену з її казковою усмішкою і, особливо, мужнього Сергія, який у складній ситуації захистив мене, який у простих словах і вчинках вмів бути справжнім прикладом?

Свято « останнього вогнища» стало для мене і радісним, і сумним.

...Нас посадили півколом біля великого багаття. Полум’я виривалося вгору, потріскувало, кидало на обличчя помаранчеві відблиски. На небі — яскраві зорі, а поруч — дорогі друзі. Цей вечір був схожий на чарівний острів, від якого незабаром треба було відпливати.

Загін за загоном співали пісні — веселі, дзвінкі й тихі. Згадували хто про що… Як шукали скарб, як купалися під дощем, як розповідали «страшилки», ходили в похід і готували на вогнищі, грали в «Зірницю». Хтось читав вірші, хтось шепотів побажання на майбутнє. Хтось навіть тихо плакав.

Ми з нашим тріо теж виступили. І Христинка заспівала:

Куди іде дитинство

Де ті міста знайти,

Який існує засіб,

Щоб знов туди прийти.

Вона співала м’яко, світло, наче прощалася не лише з табором, а й з чимось більшим — з тією частиною себе, що була тут. Десь позаду, в темряві, тонко звучала скрипка Нелі, і її звук здавався крихкою ниточкою, що зв’язує всі дні й вечори цієї зміни.

У вогонь кидали тріски, ялинові шишки й шматочки шиферу — вони потріскували й спалахували зеленим. А хтось потай підкидав записки з бажаннями, вірячи, що десь в інших світах їх прочитають...

У попелі пеклася картопля. Хтось обіймався, хтось просто мовчав, дивлячись у вогонь. Відбою не оголошували — можна було сидіти, поки вистачить сил. І час ніби зупинився…

І всі розуміли — це останній вечір. І він не повториться.

А вранці був автобус. Ми сідали в нього сонні, з рюкзаками і тихими серцями. Він повіз нас назад — у місто, у звичайне життя.

***

Відтоді промайнуло понад тридцять років. Я відкриваю шухляду столу, дістаю невеличку дерев’яну скриньку. У ній — чарівна пір’їнка з інших світів і талісман: камінчик із дірочкою, той самий «курячий бог». Іноді я підношу його до ока, дивлюсь крізь отвір — і в моєму житті щось відбувається. Щось тихе, непомітне… і тепле.

Коли переглядаю старий альбом і торкаюся пожовклих табірних фото, мені вчувається нічна пісня цикад, лунає сміх біля вогнища, оживають голоси друзів...

Я намагався розшукати когось із тих, з ким тоді, влітку 1975-го, ділив дні й ночі. Допомогли особисті зв’язки, трохи інтернет, трохи вдача — і багато терпіння. Хотілося дізнатись: що сталося з товаришами дитинства?

З Христинкою ми ніколи не втрачали зв’язку. Від самого нашого знайомства ми були друзями, зустрічалися роками, стали майже рідними душами.

Вона проводжала мене в армію, писала теплі листи. А коли я повернувся, ми зустрілися в парку. Сталося щось дивне. Вона прийшла не сама — з маленькою дівчинкою, Сашенькою, своєю донькою.

Христинка вже була дорослою й заміжньою. Її чоловік — театральний продюсер, а вона сама стала актрисою. Гарна, тонка, жива. Грає у міському театрі. Іноді я ходжу на її вистави, приношу квіти. Вона не забуває мене — кличе на свята, ювілеї, дні народження.

Усе це — тепло, щиро, по-доброму… але трохи сумно.

Мабуть, я досі зберігаю в серці ту наївну, дитячу закоханість. І мені здається — Христинка іноді це відчуває. Ми ніколи не говоримо про це вголос. Лише очима. Серцем.

І щоразу, коли дивлюсь на її донечку Сашеньку, ловлю себе на дивній думці: а чи не мої риси віддзеркалюються в її погляді?..

Неля закінчила консерваторію, вдало вийшла заміж і поїхала далеко — за океан. Тепер її скрипка звучить у залі Театру Ґершвіна на Бродвеї, а іноді — в оркестровій ямі нью-йоркської опери. Я бачив її в афіші — вишукана фігура, той самий прищур зосереджених темно-карих очей. Та сама Неля. Легка, як хмаринка. Сильна, як струна. Музика стала її долею.

Але були й втрати.

Семен Мазур, той самий невгамовний, веселий, відчайдушний Семен, загинув в Афганістані, в провінції Герат, у 1981 році, під час операції «Захоплення».

Про це мені розповів Андрій Ващук. Він також пройшов ту війну, але вижив. Повернувся, став майстром спорту і тепер тренує хлопців. Саме він допомагав мені шукати інших. Ми довго згадували, потім мовчали, дивилися у вечірнє небо, і кожен думав про своє.