Розділ 10. Останній

Поступово наша табірна зміна дійшла кінця. Бо все колись закінчується.

Тато з мамою приїхали мене провідати — привезли з Болгарії подарунки, солодощі, нову футболку, кросівки і навіть хотіли забрати мене додому раніше необхідного терміну. Але я відмовився.

Раніше я сам з радістю чкурнув би з табору. А тепер — ні. Я так подружився зі всіма, захопився Христинкою, здружився з Нелею, що не міг уявити — покинути їх. Ми ж мали виступати на «святі вогнища».

Я не міг розлучитися з чудовим хлопчиськом Дімою Галем. Він став для мене справжнім другом — розумним, добрим, трохи загадковим. Діма здавався трохи чарівником. Я знав: іншого такого друга вже не буде! Я це тоді вже розумів!

Шкода було прощатися з Марком, з Андрієм, з іншими хлопцями. Кожен чимось залишився в серці. Навіть – з  тими дурнуватими жартами і малечим бешкетництвом.

А наші вожаті? Як можна забути золотокудру Єлену з її казковою усмішкою і, особливо, мужнього Сергія, який у складній ситуації захистив мене, який у простих словах і вчинках вмів бути справжнім прикладом?

Свято « останнього вогнища» стало для мене і радісним, і сумним.

...Нас посадили півколом біля великого багаття. Полум’я виривалося вгору, потріскувало, кидало на обличчя помаранчеві відблиски. На небі — яскраві зорі, а поруч — дорогі друзі. Цей вечір був схожий на чарівний острів, від якого незабаром треба було відпливати.

Загін за загоном співали пісні — веселі, дзвінкі й тихі. Згадували хто про що… Як шукали скарб, як купалися під дощем, як розповідали «страшилки», ходили в похід і готували на вогнищі, грали в «Зірницю». Хтось читав вірші, хтось шепотів побажання на майбутнє. Хтось навіть тихо плакав.

Ми з нашим тріо теж виступили. І Христинка заспівала:

Куди іде дитинство

Де ті міста знайти,

Який існує засіб,

Щоб знов туди прийти.

Вона співала м’яко, світло, наче прощалася не лише з табором, а й з чимось більшим — з тією частиною себе, що була тут. Десь позаду, в темряві, тонко звучала скрипка Нелі, і її звук здавався крихкою ниточкою, що зв’язує всі дні й вечори цієї зміни.

У вогонь кидали тріски, ялинові шишки й шматочки шиферу — вони потріскували й спалахували зеленим. А хтось потай підкидав записки з бажаннями, вірячи, що десь в інших світах їх прочитають...

У попелі пеклася картопля. Хтось обіймався, хтось просто мовчав, дивлячись у вогонь. Відбою не оголошували — можна було сидіти, поки вистачить сил. І час ніби зупинився…

І всі розуміли — це останній вечір. І він не повториться.

А вранці був автобус. Ми сідали в нього сонні, з рюкзаками і тихими серцями. Він повіз нас назад — у місто, у звичайне життя.

***

Відтоді минуло вже пів століття. Я відкриваю шухляду столу й дістаю невеличку дерев’яну скриньку. У ній зберігається та сама срібляста пір’їнка й талісман нашої компанії — камінчик із дірочкою, «курячий бог». Іноді я підношу його до ока, дивлюся крізь круглий отвір на світ, і мені здається, що в житті знову починає відбуватися щось дивне... Щось тихе, ледве помітне й тепле.

Коли я гортаю старий альбом і торкаюся пальцями пожовклих світлин, мені наяву вчувається нічний спів цикад, тріск багаття і звучать голоси друзів, яких розвіяв час.

Я довго намагався розшукати когось із тих, з ким тоді, далекого літа 1975-го, ділив табірні будні. Допомогли старі зв’язки, інтернет і багато терпіння. Мені до смерті хотілося дізнатися, як склалися долі товаришів мого дитинства.

З Христинкою ми, власне, ніколи й не втрачали зв’язку. Від самого підліткового знайомства ми залишалися рідними душами. Вона проводжала мене в армію, писала наївні й теплі листи. А коли я повернувся, ми зустрілися в парку, і я побачив, що Христинка прийшла не сама — тримала за руку маленьку донечку Сашеньку.

Вона стала дорослою, вишуканою жінкою. Її чоловік — театральний продюсер, а сама вона здійснила мрію й стала акторкою, грає в міському театрі. Я іноді ходжу на її вистави, приношу квіти за куліси. Вона ніколи не забуває про мене, запрошує на сімейні свята. Усе це дуже щиро й по-доброму, але... з легким присмаком смутку. Мабуть, я досі зберігаю в серці ту першу дитячу закоханість, і мені здається, Христинка це відчуває. Ми ніколи не говоримо про це вголос — лише очима. І щоразу, коли я дивлюся на її маленьку Сашеньку, мені ввижається в її очах те саме чисте, табірне світло, яке я колись так палко любив.

Неля закінчила консерваторію, вийшла заміж і поїхала за океан. Тепер її скрипка звучить у залі Театру Ґершвіна на Бродвеї, а іноді — в оркестровій ямі нью-йоркської опери. Я бачив її на афіші в мережі: витончена постать, той самий знайомий прищур зосереджених темно-карих очей. Уся та сама Неля — легка, як хмаринка, і міцна, як струна. Музика справді стала її долею.

Але були й гіркі втрати. Наш невгамовний і відчайдушний Семен Мазур загинув в Афганістані, у провінції Герат, у 1981 році. Про це мені розповів Андрій Ващук. Він також пройшов ту війну, але вижив, повернувся додому, став майстром спорту й тепер тренує підлітків. Саме Андрій допоміг мені відшукати контакти інших. Ми довго сиділи з ним у присипаному сутінками сквері, згадували минуле, а потім просто мовчки дивилися у вечірнє небо, і кожен думав про своє.