Розділ 9. Нічний політ

Поступово наша дружба міцнішала, проте, зізнаюся, подружитися з усіма в загоні мені не вдалося. Та й, мабуть, не потрібно було.

Від компанії Семка Мазура з його постійними супутниками — Іваненком, Петренком, Сидоренком і Шведовим — я потроху віддалявся.

У мене з’явилися інші, ближчі мені за духом товариші. Новий друг — Діма Галь — тонкий, уважний, з ним можна було говорити про все. А ще — Марк Швець, із яким ми товаришували ще з першого дня в таборі. Його спокій і врівноваженість завжди мене підбадьорювали.

Теплі, довірливі стосунки склалися і з нашим ланковим Андрієм Ващуком. Він умів підтримати словом, підбадьорити жартом, організувати щось цікаве.

Наш спільний виступ у бадмінтонному турнірі теж залишив по собі світлу згадку — ми відчули себе справжньою командою.

І з кожним днем дедалі більше тягнуло мене до Христинки та Нелі. Їхня щирість, запал мимоволі захоплювали. Я допомагав їм у всьому: у підготовці стінгазети, вирізанні масок до «Дня Нептуна», на репетиціях нової пісні нашого тріо. І в цих простих табірних турботах було щось особливе — ніби справжнє життя, сповнене світла, сенсу і тепла…

— Тільки не «Блакитний вагон», — зітхнув я під час репетиції. — Його вже третій загін виє, аж гітара фальшивить.

— А може, «Погоню» з «Невловимих»? — запропонувала Христинка.

— Пісня класна, але в нас дівчачий голос… не те буде.

Христинка задумалась на мить, потім тихо заспівала:

— Куди іде дитинство, де ті міста знайти…

Я машинально взяв акордеон і зіграв перші ноти.

— Ось! — ожила вона. — Точно наша!

Так ми й «застовпили» пісню. Репетирували з захопленням. А посередині вирішили вставити скрипкове соло Нелі — легке, ніжне, майже прозоре. Воно ніби впліталося в мелодію, наче чиясь світла мрія.

***

А на «День Нептуна» ми вирішили трохи побешкетувати. У таборі це свято завжди перетворювалося на справжній спектакль: винос Нептуна на ношах, дівчатка - русалки з вінками з квітів, піратські кричалки, бризки, водяні пістолети, забавні ігри біля річки. Усе змішувалося з шумом, сміхом, свистками і веселим безумством.

Наше тріо теж мало виступити. Ми вибрали «Пісню геніального сищика» з платівки «По слідам бременських музикантів». Христинка знайшла у костюмерній клітинний чоловічий піджак і чорні штани, які довелося трохи подовжити. Канотьє ми склеїли з картону, а сонцезахисні окуляри додавали шику образу справжнього сищика.

Христинка співала фальцетом, тонко передаючи комічний голос мультиплікаційного героя. Ми з Нелею підігрували — я на акордеоні, вона на скрипці. Сценічні рухи нам допомогла поставити Ольга Іванівна, наш муз керівник. Вийшло весело й завзято. Глядачі сміялися, шаленіли від захвату, особливо молодші загінці.

Після концерту, поки Нептун з русалками влаштовували фінальне купання в річці, до нас із Христинкою й Нелею підходили знову — хвалили, усміхалися, просили повторити.

— Ви були класні! — сказав хтось із третього загону.

— Христинка, ти — артистка! — прошепотіла Неля, сяючи.

Я ж мовчки дивився, як вечірнє сонце лягало на її волосся, роблячи його майже золотим.

Табір гудів, як вулик. Але в цьому веселому гомоні мені раптом стало по-справжньому тепло і добре. Не просто весело — а по-домашньому, затишно. Ніби я тут справді свій.

З річки доносилися сплески і крики — нептунське купання тривало. Десь за корпусами вже потріскували багаття, лунали гітари. Повітря пахло димом, нагрітою хвоєю і трохи вологим ґрунтом.

Сонце сідало, фарбуючи хмари у персиково-золотавий колір, і здавалося, що весь табір на мить затамував подих, аби довше зберегти цей день.

***

Вночі я раптом прокинувся. Світло зірок умивало кімнату сріблом. Біля вікна стояла чиясь тінь — мов світиться в напівтемряві.

— Ти що? — прошепотів я, упізнавши Діму Галя.

— Тихіше... Хочу вилізти у вікно, але тут шпінгалети...

— А двері?

— Замкнені.

Справді, вожатий Сергій, як завжди, кудись зник, а він чи златокудра Єлена замкнули нашу спальню.

— Може, тобі терміново до вбиральні? — усміхнувся я.

— Та ні, — він відповів тією ж усмішкою. — Просто не спиться. Хочу прогулятись. Подивитися на зірки...

— Можна з тобою?

— Із задоволенням. Самому якось не по собі.

— Тоді рушаймо!

— Лише зроби так само.

Я побачив, як він скрутив ковдру з подушкою, накрив зверху простирадлом — вийшло так, ніби хтось спить. Я повторив ту ж операцію.

З труднощами відчинили шпінгалети — ті заіржавіли й трималися на товстому шарі старої фарби. Першим вислизнув Діма — гнучкий, як барс. Потім я, витягнувши ноги у вікно, обережно зістрибнув слідом.

Ніч була тиха й тепла, з ледь відчутною прохолодою. Вітерець шелестів листям.

Ми тільки-но рушили до запасної хвіртки, як нас спинив тихий голос: