Розділ 8. Похід

Виявилося, все просто. Мама і тато змогли попередити бабусю, що я сумую тут, у таборі, і, дізнавшись, коли буде батьківський день, вона вирішила мене відвідати. Але запізнилася на концерт, бо автобус через бабусине село їхав пізніше. Приїхавши і не знайшовши мене, бабуся звернулася до вожатих, і вони почали пошуки.

Після цього випадку ми з Дімою якось подружилися. Бабуся пригостила хлопчика різними смаколиками, а потім ми разом проводжали її до автобуса.

Діма розповідав про улюблені заняття і захоплення, про те, що читав і що знав. Я не залишався в боргу. Іноді до нас приєднувався й Марк, і ми його не відганяли — бо в нього теж було мало друзів.

Під час «нічних розповідей» у спальні Діма Галь із захопленням переказував хлопчакам повісті Гоголя. І навіть ті, яких не було у його збірнику. Особливо страшним і моторошним нам видався «Вій».

Вдень він показав ще одну свою улюблену книгу. Це був «Маленький принц» Антуана Сент-Екзюпері. Книжка з ілюстраціями самого автора, але трохи потерта.

Я неквапливо перегортав сторінки.

- Які цікаві картинки! А це що – капелюх?

- Ні, це удав, що проковтнув слона, - пояснив Діма…

Я прочитав книжку швидко і, чесно кажучи, далеко не все в ній зрозумів. Ця казка була зовсім не схожа на інші — ніби її писали не для малюків, а для тих, хто вже вміє сумувати.

Її прочитав і Марк — йому дуже сподобалося. Я попросив перечитати. І тоді книга почала світитися новим світлом і відкриватися зовсім іншими істинами. Я навіть відкрив блокнот і записав деякі фрази, що мене вразили:

«Найголовнішого очима не побачиш. Зірко лише серце».

«Ти завжди відповідаєш за тих, кого приручив».

«Є таке тверде правило. Встав вранці, вмийся — і одразу наведи лад на своїй планеті».

Якось увечері, побачивши, як я виписую цитати, Діма виділив ще одну — про зірки:

«Хотів би я знати, чому світяться зірки. Напевно, щоб рано чи пізно кожен міг знову знайти свою».

Я мовчки кивнув, дивлячись, як він бережно листає потерті сторінки.

— Напевно, круто — коли у тебе тато льотчик, — нарешті сказав я. — І трохи сумно. Він, мабуть, рідко буває вдома?

— Майже не буває, — потиснув плечима Діма. — Але коли пише, у листах — ніби завжди поруч. Він сам подарував мені цю книгу. Каже, що читав її ще в училищі. Вона як карта, тільки не для неба — для душі.

Я подивився на зірки, що вже почали мерехтіти над табором.

— Я раніше думав, що казки — це просто казки, — сказав я, — а тепер ось думаю, може, вони як компас. Щоб не заблукати, коли сумно.

За вікнами вже сутеніло, у коридорі хлопали двері, вожаті перекидалися словами, готуючись до сну. З сусіднього загону лунали чиїсь шепіт і тихий сміх.

Ми з Дімою мовчали. На тумбочці лежав його збірник Гоголя, а поруч — «Маленький принц». І було в цьому щось важливе: наче ніч, книги і тепла тінь вечірньої розмови сплелися у щось дуже особисте і потрібне.

Сьогодні вожатий Сергій прийшов незвично рано і вмостився на своєму ліжку.

У кімнаті погасили світло, хтось позіхнув, хтось потягнувся, шарудячи ковдрою. А я довго ще дивився в стелю, поки не заснув — з відчуттям, ніби щось відкрив, хоча сам ще не знав, що саме.

Роки по тому я кілька разів перечитував «Маленького принца». І чомусь принц мені завжди уявлявся у вигляді Дімки Галя, став асоціюватися з ним.

Поступово ми всі звикли й здружилися, туга за домом, за рідними потроху відступала.

Але, чесно кажучи, у таборі подобалося далеко не все. Багато було нудної казенщини та, на мій погляд, зайвих справ і заходів. Надокучали щоденні лінійки з оголошеннями планів на день і підведенням підсумків. Участь у господарських роботах табору — прибиранні території, поливі та догляді за квітниками — теж не викликала радості. Добре хоч, що таке траплялося нечасто.

— Радуйтеся, що не послали допомагати сусідньому колгоспу, — одного разу зауважив Семен Мазур. — Я чув – й  таке бувало!

Деякі конкурси, огляди художньої самодіяльності, свята, присвячені пам’ятним датам, здавалися не обов’язковими, а іноді й нудними. Хоча треба визнати, наше тріо — я з акордеоном, Неля зі скрипкою і Христинка з вокалом — мало певний успіх! А мені й взагалі було в радість — грати поруч із Христинкою, яка мені так подобалась.

Іноді вона поверталася до мене перед виступом і казала:

— Тільки не форсуй, Юрко. М’якше грай, гаразд?

— А ти співай трішки тихіше, бо я акордеона не чую, — відповідав я з серйозним виглядом.

Ми обоє знали, що жартуємо і це надавало нам упевненості.

Ми ще не раз виступимо — і на концертах, і на заключному святі біля вогнища. На майданчику, повному дітей і вожатих, ми відчували себе артистами, і в той момент це здавалося важливим і справжнім.

Та найбільше нас радували купання в річці, вечірні фільми, різноманітні ігри і, звичайно, пустощі. Чого тільки ми не вигадували! Навіть вужа якось вночі в кімнату дівчат запустили — потім, звісно, добре за це отримали. Але й дівчата не залишилися в боргу: одного разу сховали всі наші тапки, а натомість розставили по кімнаті якісь старі рвані кеди й калоші з підсобки. Ми довго сміялися, намагаючись вгадати, хто був ініціатором.