Розділ 7. Новенький

У корпусі не було нікого, крім няні, яка прибирала кімнати; її кроки й шурхіт ганчірки порушували тишу.

Я сів на веранді й почав дивитися на навколишній світ крізь дірочку в камінці. У небі стояли незвичайні хмари — бузково-сизі, що поблискували золотом, наче хтось розсипав по них коштовний пил. Вони повільно пливли, змінюючи обриси.

Здавалося, що бузкові й золотаві промінчики спускаються вниз, пронизуючи повітря, і от вони вже пестять землю, створюючи конусоподібну, розсіяну хмаринку світла. У цій неземній завісі хмар мені раптом привиділися дві постаті: одна — висока, витягнута, а друга — маленька, юна, майже невагома. Вони немов вийшли з самого світла, огорнуті його сяйвом.

Я прибрав камінець, похитав головою, протер очі, відчуваючи легке запаморочення, вважаючи всі подібні видіння наслідком сьогоднішньої втоми організму.

І тут до мене долетів чистий, дзвінкий голос:

— Привіт! Ти з цього загону?

Я здригнувся, підвівся, відчувши різкий біль у нозі, покашляв і хрипким голосом ствердно відповів, намагаючись виглядати зібраним.

Тепер я розгледів їх добре.

Переді мною стояв стрункий чоловік у синій льотній формі, яка сиділа на ньому бездоганно; в руці — шкіряний чемоданчик. З-під кашкета вибивався світлий локон, що надавав йому трохи романтичного вигляду, ніби з кінофільму. Його погляд був проникливим і добрим.

Поруч із ним стояв хлопчик — невисокий, тендітний, наче зроблений із тонкої порцеляни. Його великі, світло-блакитні очі дивилися довірливо й із цікавістю. Обличчя було гладеньким, з чітко окресленим ротом. Ніс — навіть трохи задовгий, що надавало йому особливого шарму. Волосся кольору стиглої пшениці, яке спадало на вуха, розтріпав вітер, ніби грався із золотом.

Зовні хлопчик нагадав мені дитячий портрет композитора Моцарта, який я бачив у підручнику з музики — такий самий чистий, талановитий і трохи не з цього світу.

Під пахвою хлопець міцно тримав книжку.

— Нам потрібно побачити вожату або вихователя, — сказав льотчик, його голос звучав спокійно, але з ледь вловимою ноткою нетерпіння.

— Зараз… усі на «Веселих стартах»… Це… такі змагання… — невпевнено спробував пояснити я, відчуваючи, як палають щоки.

— А-а-а, — протягнув льотчик, його погляд ковзнув по мені. — Зрозуміло! А ти не береш участі? — При останній фразі він усміхнувся.

— Чому ж, — я спробував випростатись, хоча нога підступно нила. — Я біг крос. Та ось… нога… болить… Підвернув ногу, — незграбно збрехав я, відводячи погляд.

— Крос! Це чудово! Напевно, захопливе видовище! — дзвінко вигукнув хлопчик із золотим волоссям, його світло-блакитні очі сяяли щирим захватом.

Його голос був якимось теплим і лагідним, але не по-дівчачому ніжним, а саме по-хлоп’ячому — приємним і плавним, мов легенький вітерець.

— Ну, не таке вже й захопливе, — спробував я повернути хлопчика до реальності. — Душить у грудях, повітря не вистачає, болить у животі й під ложечкою… І ось — нога…

— Нога — це дрібниця, скоро пройде, — усміхаючись, мовив льотчик, його погляд був м’яким і співчутливим. — І решта теж скоро налагодиться. У такого молодого й сильного спортсмена все швидко відновиться… А чи не будеш ти такий люб’язний показати нам, як ви тут живете…

Я з охотою спустився з веранди, радіючи нагоді відволіктися від болю й сорому за невдалий крос. Ми домовилися, що чемодан залишимо під наглядом нянечки Макарівни.

А я, намагаючись триматися молодцем, повів їх табором, показуючи корпуси, затишні куточки, широку алею космонавтів, залитий сонцем плац, гамірну їдальню й інші, як мені тоді здавалося, небачені пам’ятки піонерського раю.

Особливо вразила льотчика і хлопчика алея космонавтів. Вони довго ходили від стенда до стенда, вдивляючись у горді, мужні портрети. Їхні обличчя по черзі осяювали то веселі, то сумні усмішки, а в очах світилося щось особливе. Вони перемовлялися між собою дивними, незрозумілими для мене, але зачаровуючими фразами, сповненими глибокого змісту.

— А цього я знав… — мовив батько хлопчика, і його голос звучав замислено й трохи сумно.

— Пішов у далекий космос… — ніби коментуючи, тихо відповів хлопчик, і його слова луною відбилися в моїй голові ніжним шурхотом, мов у величезному, порожньому басейні.

— Так, і вже скоро не повернеться…

— Та що там... Категорія часу не важлива, — тихо сказав хлопчик, і в його словах було стільки мудрості, що я завмер.

— Вона тут діє повновладно, Дімо, — трохи строго, але з ніжністю відповів батько, лагідно погладивши сина по голові.

З їхнього короткого, уривчастого діалогу, повного напівнатяків і недомовленостей, я відчув глибокий розум і освіченість і тата, і сина, й мені стало трохи соромно за свої буденні думки.

Коли ми наближалися до спортивного майданчика, звідти вже долинали урочисті звуки пісні «Герої спорту». Саме в той момент відбувалося вручення вимпелів, медалей і нагород.

Наш загін уже вишикувався, і златокудра Єлена, побачивши мене, з легкою усмішкою докірливо мовила:

— Ну де ж ти ходиш, Логвиненко…