Розділ 6. Зіткнення з Азізом

— Ну як тобі книжки? — запитав вожатий Сергій.

Він окликнув мене, коли я біг доріжкою до бібліотеки, кваплячись здати прочитане.

— Непогані, — відповів я, намагаючись говорити невимушено. — Читати можна.

— Біжиш міняти? Пам’ятаєш мою пораду? — його погляд був уважним.

— Пам’ятаю, — пробурмотів я. — Про старі пошарпані книжки?

Сергій трохи насупився.

— Ні, звісно, ти можеш брати будь-які… — він розвів руками. — Просто я помітив одну цікаву річ щодо старих книжок, от і думав поділитися…

— Дякую, я пам’ятаю, — сказав я. — Мені б потрібно…

— Що саме? — він підійшов ближче, помітивши мою нерішучість.

— Розумієте, я тут хлопцям увечері розповідаю про детектива… Шерлока Холмса.

Тут я захвилювався. Як же так — я ненароком видав наші нічні посиденьки! Що коли його, Сергія, немає, ми не спимо, а теревенимо до півночі, слухаючи мої історії.

— Та не хвилюйся, — раптом сказав Сергій, ніби вгадавши мої думки, і його усмішка заспокоїла мене. — Так уже багато років буває. І коли я сам був пацаном. Але… в усьому має бути міра! То що ти хотів сказати?

— У мене вже історії про Холмса… ну, як би… закінчуються. Точніше, вже закінчились. У моїй книжці вдома їх було лише п’ять. І вчора мені довелося…

— Вигадати нову історію про Холмса? Класно! — очі Сергія широко розкрилися від здивування. — І як вона називається?

— «Справа піратської скрині», — ніяково сказав я, відчуваючи, як червонію.

— Прекрасно! Ти піднявся на щабель вище. На рівень самого Конан Дойла! — Сергій схвально ляснув мене по плечу. — Знаєш що? Спробуй вигадати ще парочку історій. А я тобі книжку дістану. Обіцяю. Зараз Конан Дойла знайти непросто. Але я постараюсь.

— Гаразд! — я відчув прилив натхнення.

До наступної ночі я вигадав нову історію про Холмса — «Таємниця старої дачі». У ній Холмс і Ватсон в одному заміському будинку знаходять на горищі моторошний скелет, прикований іржавим ланцюгом до балки, і беруться за розслідування, занурюючись у похмурі таємниці минулого. Тільки я не знав, як точніше назвати — «Таємниця старої дачі» чи, може, не «дачі», а «вілли»? Що там в Англії є? Але вирішив залишити «дача».

Оповідь мала приголомшливий успіх, але наступної ночі я, як нова Шахерезада, розуміючи, що запас оригінальних історій вичерпано, оголосив, що почну розповідати «Шхуну «Колумб» Миколи Трублаїні. Це дуже цікава дитяча пригодницька повість з гострим сюжетом. Хлопці слухали її із задоволенням, переживаючи за героїв і уявляючи море та кораблі.

А одного дня, перед походом на «галявину», до мене підійшов Сергій і вручив товсту важенну книгу, переплетену в темно-зелений коленкор. Це були «Записки про Шерлока Холмса».

— Ого! Клас! — вигукнув Марк й, вихопивши в мене книжку, заходився жадібно гортати сторінки.

— Та стривай! Мені ж її не назавжди дали, — я спробував повернути її, але Марк вже був захоплений нею.

— Марку, слухай, давай спочатку я прочитаю, а потім розповім. Тобі й усім. Тож ти все одно дізнаєшся, про що там!

На тому й зійшлися.

***

Спітнілі обличчя ганяли м’яча у пилюці й мареві спекотного дня, сонце нещадно пекло, а повітря тремтіло від задухи. Я, як завжди, стояв на воротах, межі яких були позначені двома каменюками. Це тому, що ми ганяли м’яча на невеличкій витоптаній галявині просто серед лісу, де кожен удар здіймав хмару сухої землі. І ось, у найнапруженіший момент, коли рахунок був нічийним, трапляється найстрашніше — пенальті.

М’яч лежав за одинадцять метрів від мене, мов бомба сповільненої дії. Нагадаю читачеві: пенальті у футболі — це одинадцятиметровий штрафний удар. Це покарання для команди, яка порушила правила, і шанс для іншої команди забити гол у майже беззахисні ворота.

Але... мені вдалося зловити м’яч! Мої рукавички обпекло, руки звело судомою, та м’яча зловив! Це означало, що пенальті не було забито, і гол не зараховується! Таке зі мною сталося вперше в житті! Я почувався героєм, хоч і розумів, що мені просто пощастило.

Але після закінчення цього матчу я вирішив махнути на все й піти. Хотілося почитати, тим паче книжку я взяв із собою.

Христинка з Нелею, не дочекавшись мене, вже пішли чи то збирати гербарій, чи то ловити метеликів сачком.

***

З книжкою в руках я заглибився в ліс. Хотілося знайти якийсь неторканий куточок, де можна було б сховатися від галасу й метушні. І ось, здається, я знайшов потрібне місце.

Сонячні промені, пробиваючись крізь густе листя, створювали химерну гру світла й тіні на землі, всіяній опалим листям і хвоєю. Навколо панувала атмосфера спокою й умиротворення, співали пташки, а повітря було напоєне пахощами хвої, землі й ледь вловимим запахом лісових квітів. Тут можна було присісти під старим, моховитим деревом, насолодитися тишею й повністю поринути в книжку.

Я заглибився в «Собаку Баскервілів», не підозрюючи, що не менш небезпечний звір уже стежить за мною!

Раптом заворушилися кущі, почувся шелест — і хтось з’явився. Міцна, присадкувата постать замаячила переді мною кам’яним стовпом, відкидаючи довгу тінь. Широке обличчя усміхалося хижо й, як мені здалося, зловісно, а чорні, мов вугілля, очі наче таїли в собі безодню зла.