Розділ 5. Як я став артистом

І от нарешті настав день, коли мав відбутися конкурс строю і пісні. Ох, і намучилися ж ми з цим конкурсом! До цього дня ми ходили до лісу, на «галявину», й назад лише у строю, чітко відбиваючи крок під пісню. Ба більше — ми ще й вивчили строєві прийоми, доводячи до автоматизму кожен поворот і кожне привітання. Все це здавалося нестерпно нудним, набридливим - якоюсь безглуздою муштрою. Звісно, були й обурення:

— Та ми що, для цього приїхали в табір?! — шепотіли ми одне одному.

Але досвідчені хлопці, які відбули вже не одну зміну, тільки сміялися з нас, похитуючи головами:

— Потерпіть, — радили вони з виглядом знавців. — Скоро все мине — і легше стане.

Златокудра Єлена, яка й сама вже добряче намучилася з тим конкурсом, намагалася нам пояснити:

— Діти, ви маєте розуміти, що конкурс строю і пісні має велике виховне значення. Він же розвиває у вас фізичну витривалість…

— І стройову підготовку, — з усмішкою додавав Сергій, поправляючи піонерський галстук.

— Виховує почуття колективізму, відповідальності й гордості за свій загін та організацію, — тут же підхоплювала Єлена, киваючи Сергію.

У день конкурсу, коли ми мали показати усе, чому навчилися, сталося дещо несподіване.

Почалося з того, що до табору приїхав ляльковий театр. Виставу збиралися показувати на імпровізованій сцені — на нашій веранді, за ширмою, де ляльководи керували ляльками. Навпроти, на лавках і стільцях, просто неба, на майданчику, розмістилися ми, глядачі, повні передчуття. Всі чекали на казку братів Ґрімм — «Цариця бджіл».

Аж раптом оголосили, що покажуть казку про Буратіно.

— А чому… це… про Буратіно? — запитала наша вихователька Катерина Петрівна, здивовано піднявши брови.

— Про Буратіно нам уже стільки разів показували! Нецікаво! — пролунали обурені голоси дітей.

— В нас захворів актор. У лікарні… Тому буде заміна вистави, — сказала худенька дівчина в брюках-кльош, яскравій сорочці й темних окулярах. Її звали Аніта, й виглядала вона дуже артистично.

Поки актори за ширмою готували своїх ляльок, Аніта підійшла до піонерів, які сиділи на лавці. Я сидів осторонь, заглиблений у книжку.

— Діти, а серед вас є хтось, хто вміє дзижчати, як бджола? — спитала вона, оглядаючи нас.

— А я гавкати вмію! — одразу ж вигукнув Шведов, і всі розсміялися.

— А я можу квакати, як жаба, — оголосив Марк, що саме грав у шашки.

— Ти не жаба, ти ропуха, — єхидно кинув Мазур, після чого Марк щось йому дошкульно відповів, і між ними почалась словесна перепалка.

Аніта трохи розгубилася, знизала плечима й пішла до ширми, де саме готувалися ляльководи.

Я закрив книжку й, відчуваючи раптовий приплив сміливості, наздогнав дівчину.

— Я можу спробувати дзижчати по-бджолиному, — тихо сказав я.

— От як! А ну, спробуй! — її очі за темними окулярами, здавалося, блиснули зацікавленням.

Я по-особливому склав губи й видав низьке, рівне дзижчання, стараючись, щоб звук був якомога схожім на бджолиний.

—  Оце так номер! Чудово! — радісно вигукнула Аніта. — Як тебе звати?

— Юра.

— Юро, зможеш отак дзижчати за ширмою в мікрофон?

— Гадаю, легко! — впевнено відповів я, відчуваючи, як мене охоплює радість.

— От і добре!

Аніта взяла мене за руку й повела за ширму до акторів-ляльководів. Серед них були і молоді, і вже старші люди, всі з захопленими обличчями.

Аніта широко всміхаючись, представила мене:

— Друзі, радісна новина! Юра нам допоможе! Нумо, Юро, продемонструй своє вміння.

Я постарався.

Усі актори захлопали.

— Браво! Навіть краще, ніж наш Майданніков! — сказав хлопець, у якого на руці була смішна лялька.

— Молодчина! — схвально мовила старша артистка й тепло мене обняла, чомусь подувши мені у волосся, а потім розкуйовдивши його.

— Тоді готуємо «Царицю бджіл»! — вигукнув хтось.

— Так! — підхопили інші.

Усі актори дуже пожвавились і взялися міняти декорації, а Аніта повела мене домовлятись із вихователькою та вожатою, що мене не буде серед глядачів. Я тепер — артист! Це було неймовірно!

Так я потрапив до маленького пересувного лялькового театру. Актори були добрі, веселі люди. Вони лагідно, по-доброму ставилися до мене, одразу прийнявши у свій дружний колектив.

Я з захопленням спостерігав, як лялькарі використовують різні техніки, щоб оживити своїх персонажів: рукавичні ляльки надягались на руку, тростинні — керувались за допомогою ниток або паличок, а маріонетки підвішувалися на нитках і керувались згори. Кожен жест, кожен рух був відточений до досконалості.

Актори озвучували персонажів, майстерно змінюючи голос, інтонацію і манеру мови, щоб передати їхній характер та емоції. Мені здавалося, що я потрапив у чарівний світ, де звичайні ганчір’яні й дерев’яні фігурки оживають завдяки таланту цих людей.