Розділ 4. Нічні розповіді та витівки

Після дискотеки всі хлопці були не просто схвильовані, а просто-таки переповнені енергією. Та й я був зворушений — вальс із Христинкою зробив мене радіснішим, упевненішим у собі й мужнішим. У грудях досі тріпотіло щось тепле й світле.

Вожатого Сергія не було, і навіть після відбою, коли в коридорі вже згасло світло й табір занурився в тишу, ми продовжували ділитися враженнями.

— Пацани, а уявіть, як зараз у лісі, — раптом озвався Мазур, його голос звучав трохи тихіше, ніж зазвичай.

— Страшно! Нечисті там вистачає, — сказав хтось, і по кімнаті пробіг легкий холодок.

Та йому тут же заперечили:

— Та яка там нечисть? Чого там боятися? — скептично кинув Шведов. — Звірів уже всіх повиводили.

— Самі жаби лишилися, — додав хтось, і пролунав приглушений смішок.

Хмикнули, але не засміялися. Тема нічного лісу все ж викликала певне напруження.

— Знаєте, навіть у звичайному житті трапляються свої таємниці, — вів далі Мазур, знижуючи голос.

— Чули історію про лицаря з залізною рукою?

Усі загомоніли:

— Розкажи! Розкажи!

— Отже, жив колись один лицар, — почав Андрій, і його голос набув загадкового відтінку. — Був він дуже хоробрим, навіть орден від короля заслужив.

— А в давнину хіба вже були ордени? — не витримав Мазур.

— Були! Не перебивай! — осадив його оповідач.

— Навіть лицарські об’єднання так і називали — ордени. Наприклад, орден тамплієрів, — тихо додав я, відчуваючи, що мої знання тут стануть у пригоді.

Андрій замислився.

— Так, щось таке я чув... Так от... Якось у бою тому лицарю відрубали руку. Усі були засмучені, а король не хотів втрачати такого воїна, та ще й графа.

— Тоді й графи воювали, — зауважив Марк.

— Так. І тоді король звернувся до відомого майстра. І той зробив лицарю залізну руку. Таку, що вона була не гірша за справжню, а може, й краща.

Лицар був у захваті. Тепер він міг битися ще запекліше, ніж раніше! Його залізна рука трощила ворогів, пробивала найміцніші обладунки, і незабаром про його подвиги почали складати легенди. Він став ще славетнішим і непереможним. Удень він був грізним воїном, вірним слугою короля, але наставав вечір — і лицар повертався до свого замку.

Перед сном, коли слуги йшли, а в покоях залишалася лише тиша, лицар знімав свою залізну руку. Вона була важка й холодна, і він клав її на тумбочку біля ліжка. Але однієї ночі, коли в замку всі спали, а місячне світло проникало крізь вузькі вікна, лицар прокинувся від дивного звуку. Він розплющив очі й побачив... залізна рука, що лежала на столику, повільно, зі скреготом металу, почала ворушитися! Спершу ледь помітно, потім дедалі впевненіше. Вона підвелася, наче жива, і, пересуваючись по підлозі, почала наближатися до його ліжка.

Лицаря скував жах. Він хотів закричати, але голос застряг у горлі. Рука повзла все ближче, її металеві пальці стискалися. Лицар підхопився з ліжка, намагаючись утекти, але рука, наче наділена власною волею, кинулася за ним! Вона гналася за ним по кімнаті, по темних коридорах замку, видаючи моторошний лязкіт, який луною розносився нічною тишею.

Лицар метався, шукаючи порятунку, але рука була невблаганна — вона переслідувала його, як тінь, від якої неможливо втекти.

— Чому? — прошепотів хтось із нас. — Чому вона його переслідує?

— А тому, — зловісно знизив голос Андрій, і в його очах майнула тривожна іскорка, — що цей лицар колись дуже сильно образив майстра, який зробив йому цю руку. У майстра була донька, молода і вродлива. Лицар, гордий і жорстокий, знечестив її, а потім залишив одну в глухому лісі. Дівчина загинула там, у хащах, роздерта вовками. Майстер, дізнавшись про смерть дочки, поклявся помститися. І він вклав у ту залізну руку не лише своє вміння, а й свій біль і жагу помсти. Тепер душа його доньки, її неприкаяний дух, живе в цій руці. І щоночі вона приходить, щоби помститися лицарю за завдане зло, щоб забрати його життя — так, як він колись забрав її.

Андрій говорив пошепки, а потім його голос знову став звичним, наче він щойно згадав щось буденне.

— Якось рано-вранці слуга зайшов до покоїв лицаря й знайшов його мертвим. А руки не було. Відтоді вона блукає полями й лісами, приносячи нещастя всім, хто стане на її шляху…

У кімнаті запанувала тиша, яку порушувало лише наше тяжке дихання.

— Яка моторошна історія, — нарешті промовив Марк, його голос був незвично серйозним.

— А раптом вона десь тут, зовсім поруч?.. — прошепотів Мазур, і по його тону було чути, що він наляканий не на жарт.

— У-у-у-у… — хтось завив удавано страшним голосом, хтось хмикнув, але загального сміху не було. Здається, кожен уявляв собі ту саму залізну руку, що блукає навколо.

Двері скрипнули, відчинилися, і тихо зайшов Сергій. На мить у дверному просвіті було видно великі зорі нічного неба.

Ми всі тут же прикинулися сплячими, затамувавши подих під ковдрами.

***

Наступні дні були звичайними буднями. Ми ходили на «галявину», репетирували маршування строєм і пісню для конкурсу, а також речівку й девіз: «Наша пам'ять із бронзи відлита — ніхто не забутий, ніщо не забуте». І, звісно, купалися, грали, засмагали, читали.