Розділ 1

«Дитинство завжди було найпаскуднішою частиною. Мінімум контролю і максимум дурості. При чому моєї власної. Дурості в мені достатньо в будь-який період циклу, але дитяча  - найбільш руйнівна. Які б батьки мені не траплялись, все одно кардинально ситуація  не мінялась. Безпоміч мене вибішує. Це навіть гірше, ніж гниття заживо в кінці циклу. Тоді я хоча б на щось можу впливати, хоч виття від болю в цей період і лишається основним видом моєї зайнятості.  Як би було чудово, якби життя плило у зворотній бік.

 Спочатку відмучилась від смертельної агонії, а тоді собі молодшаєш, поступово позбуваючись турбот. Круто, еге ж? Так ні. Перш  гоцаєш на світі не свідомо років з десять, потім трохи нормального життя, якоїсь творчої активності, а далі смерть в муках і хаотичні спроби позбутись болю всіма можливими шляхами. Хіба перекривають ті роки відносного спокою десь посередині циклу всі оті гидкі аспекти мого існування? Чи варто прагнути до чогось іще, окрім забуття? Мріяти, робити щось, якщо початок і кінець один і той самий?? Ну і нафіга? Як би ото позбутись всього й одразу. Я хочу спокою. Як можна хотіти ще хоч чогось, якщо болить аж так нестерпно, що очі сліпнуть і в вухах гудить. І як любити світ, який мене так мучить? А люди? Все що я хочу, щоб вони страждали так само, як і я. Хоча ні. Не хочу. Я просто хочу забуття й плювати мені на весь світ. Нехай горить. З мене рятівника не вийде»  Зі щоденника Першовідьми

13.07.1118[1] рік від з.О.[2]:

Дзвін монет прорізав вечірню тишу.  Дарен відсторонено підмітив, що ще горстка золотих лишиться на поживу місцевим жителям. То й нехай. По правді, це ж їх гроші. Не йому тужити за копійками, коли в мішечках ще купа готівки. В порівнянні з тим, що на минулому паркані  згубилась «Теорія кільцевих алгебр» Грицькунька, втрата кількох брязкаючих цяцьок — то неймовірний дріб’язок не вартий уваги. А от книгу було шкода. Тим паче, що ніхто з місцевих не оцінить її по цінності. Думка про те, аби розвернутись і позбирати втрачене, промайнула і зразу ж була вигнана з голови, як зайва. Те, що погоні не було, не означало, що він міг дозволити собі додаткові ризики. Кіт і так його за необачність приб’є, якщо зустріне.

В мішечках ще було вдосталь усілякого добра і, за бажання, можна жити на широку ногу декілька років, якщо взагалі не все життя. Тож, спроба відшукати улюблену книжку, не вартувала можливості трапитись комусь на очі. Тоді ця вся витівка точно буде даремною. «Геть дурні думки та досить гаяти час» — вирішив хлопець.

Подолавши чергову перепону, Дарен дзвінко задрижав мішечками, що щільними рядами кріпились до його поясу. До речі про них… Про мішечки, які так не надійно втримували поклажу, що добра частина вже усівала дорогу від маєтку. Якби його цілеспрямовано кинуться шукати зразу, то це взагалі не стало б якоюсь проблемою. Варто просто піти по сліду з загублених речей. Та, як його зникнення залишиться таємним хоча б до завтра, можна не сумніватись, що місцеві знайдуть все, що він так щедро лишав позаду. Тож, можна особливо не переймаатись. Дарен навіть наївно подумав, що міг цим комусь допомогти.

Але все-таки про мішечки.

«Якого біса?» — Обурювався про себе хлопець. — «І цей непотріб належить очільнику сьомого регіону?». На вигляд добротна тканина, на практиці виявилась вельми не цупкою. Чи може річ у тому, що в призначені для легкої поклажі мішки, Дарен по самі вінця напихав усілякого добра? При чому, частина з поклажі була достатньо обтяжною, а частина ще й мала не  зовсім м’які краї. Ні те ні інше не допомагало цілісності мішечків. «І куди я ото скільки понапихав?» — докоряв він сам собі.

Тільки коли опинився за межами особистих володінь генерала Аксефеля, Дарен зміг трохи віддихатись і прийти до тями. Попереду були сільськогосподарські поля, що перетинались рідкими лісосмугами, а за ними – невідомість.

«Прощавай не рідний дім!» — Скривився хлопець, обертаючись, щоб про всяк випадок перевірити, чи ніхто не слідкував. Споглядаючи оселю батька з відстані, хлопець відчував неймовірну радість від того, що знаходиться тут, а не там в середині. Маєток, що лишився позаду, вже починав запалюватись вогнями гасових ламп. Вечоріло. Навкруги не було нікого, що заспокоювало. Слуги залучені до праці на внутрішньому дворі, тож за ним ніхто не слідкував. Відчуття п’янкої свободи змусило тривогу поступово відступити.

«Не брехатиму, що було приємно  познайомитись, сьомий регіон. Та все ж, саме ти несподівано подарував мені надію»  — з такою думкою, востаннє глянувши на маєток батька, Дарен рушив на південь. Десь там його чекало нове життя. Там майоріла давня мрія, яка тепер точно мала всі шанси на здійснення.

 Хлопець був певен: залишилось лише до неї дістатись і  Вежа Вчених прийме його у свої обійми. Ніхто і ніщо  його тепер не зупинить. Навіть батько, з усією його владою і ресурсами, не зможе до нього дотягнутись, варто тільки Дарену вдягти сіру мантію студента академії.

Рухаючись бездоріжжям, бо логіка підказувала, що поки від незнайомців варто триматись подалі, Дарен Аксефель намагався придумати план. Щойно він зробив один з найважливіших і найбезрозсудніших кроків у своєму житті. На жаль, якоїсь ясності в його майбутнє це не винесло. Він кинув батьків, маєток, друзів, ну добре, множина не доречна – друга, статус і перспективну кар'єру військового. Це вже є. Виконано. Але от заради чого? Заради сумнівної можливості стати одним з кабінетних щурів у велетенському лабіринті комплексу зазнайок, які й шнурків зав’язати собі не здатні? Про кабінетних щурів висловлювались його однолітки в академії, а про шнурки…  Це вже йому Кіт наплів, як і про багато чого ще, зауваживши, що Дарен з його  побутовою неміччю впишеться туди просто ідеально. Дарен себе немічним не вважав, але все одно довіряв думці друга, сприйнявши те скоріше за комплімент його відповідності омріяному місцю. Але, попри все це, ще ж, далеко не факт, що його взагалі приймуть. Небезпечний черв’ячок сумніві кусався десь глибоко в середині.