Пролог

Пролог

Перекотиполе вперлося у зовнішній мур фортеці. Стійка приблуда, але навіть вона засохне під палючими суховіями Третього регіону швидше, ніж за пару діб.  Осіннє сонце цих країв не менш палюче за літнє, нещадне до тих, хто не має доступу до води. Ця місцина сувора до будь-кого, але ті, в кого немає коріння, засихають першими. 

            Широкий, місцями опустелений, степ не ховав і натяку на те, що в ньому чатувало.

  Мур, в який уперлась волелюбна рослина, оточував наймасштабнішу споруду всього Третього регіону. То була Вежа Вчених. Гігантський комплекс із десятків одно-двоповерхових будівель, що оточували найголовнішу і найвеличнішу  вежу, яка сягала своїми склепіннями кудись у самі небеса. Саме ця споруда собою дарувала назву всьому цьому дійству. 

            За холодними стінами сховалась маленька рукотворна оаза. Ошатні дворики, траншеї, невеличкі альтанки та зелені алеї скидались на крихітний рай серед жовто-пшеничного пекла, на якому гнули спини наймані працівники. Але тут, всередині,  ручна праця не була в пошані. «Хочеш жити гарно – працюй головою, а не руками» – головне гасло місцевих. Та воно б не вартувало нічого, якби сотні й сотні людей не вибудували усю цю красу і не клали життя на підтримку добробуту. Маленькі водні канальця потребували постійного кропіткого догляду, аби тримати перлину регіону такою, якою вона була з моменту її заснування ще шість століть тому.

            Нащо ж такі зусилля?  Ойкумена величезна і, за бажання, знайти відповідну, більш сприятливу місцину, було б не важко. Але, закостенілість традиції не дозволила б ученим мужам змінити щось так радикально. Не важливо, що на заощаджені гроші, які зараз йшли на утримання цього місця, можна було б звести ще з десяток таких веж в мальовничих місцях сьомого чи дев’ятого регіонів. Питання було в принципах і традиціях, а не в економії.

Економіку тут вивчали, але вираз  «економіка має бути економною» в пошані не тримався. Сказати, що від усіх цих зусиль не було користі — значить збрехати. Студенти академії, яка була частиною комплексу Вежі, блукали серед затишної зелені у години дозвілля, шукали натхнення та ідей, просто відпочивали від навчання. Загальне навантаження на місцевих аколітів, а тільки так їх тут і називали, бо наука давно замінила релігію, було величезним. Тож, зелена розрада була скоріше необхідністю, а не марнотратством. Аби тут хоча б не їхати дахом, не те що видавати геніальні ідеї, потрібен був якісний відпочинок. 

Століттями Вежа в очах обивателів була символом пошуку, відкриттів і прогресу. Будь-хто сторонній, потрапивши в її холодні стіни, гнітився від відчуття постійного контролю. Враження, що з кожного кутка за тобою спостерігають, багато кого  з відвідувачів вже довело до параної. Та й місцевим було не набагато легше. Нічого дивного, що хмільні посиденьки в альтанках іноді затягувались на дні, а іноді й тижні. Алкоголь —такий собі друг, але як релаксант саме він тут правив балом. Особливою популярністю він користувався у студентів після сесій. Але й професори не відмовляли собі в задоволенні розгулятись після гучного відкриття або вдалої конференції. Життя тут кипіло  за своїми власними законами, що трохи відрізнялись від решти територій Ойкумени. Іноді закони були не надто приємними, хоча і ховали в собі долю веселих каверзів. Але то вже тема для іншої оповідки.

Ажурність барельєфів і сяйво вітражів контрастували з суворістю  краєвидів, але не згладжували загрозливості центральної споруди. Важка, навіть на вигляд, вона лишалась мутною перлиною цього місця.  Її фасади вражали розкішшю, але справжні скарби були сховані прямо під всією цією величчю, глибоко в нетрях підвалів. 

Варто спуститись на декілька метрів углиб, як на відвідувача чатувала б зовсім інша, ще моторошніша атмосфера. Щільні стіни ізолювали від спеки зовнішнього світу, тому першим сигналом змін ставав холодок, який пробігав спиною. Приміщення, що скидалось на катакомби, було сухим і тихим. Завдяки вигадливій системі вентиляції та міцності фундаменту, волога не накопичувалась, навіть не зважаючи на низькі температури й близькозалягаючі поверхневі води. Тільки тихий шум вентиляційної апаратури та відлуння кроків дзвеніло в довгих коридорах, створюючи особливий резонанс в порожнечах цього місця. Там, в підвалах Вежі, знаходились архіви з фоліантами, що приховували знання десятків поколінь вчених цього закладу. Безліч холодних і мовчазних приміщень. Загадкових, гнітючих та сповнених таємниць.

            Саме таким був архів історичного відділу Вежі Вчених. Легкий шурхіт сторінок стиха порушував монолітний спокій. Так там було з моменту заснування. Завжди. Але не сьогодні. 

— Ну, тільки уявіть! А якщо, все-таки, правда! — Ледь не верещав юнак, несамовито вимахуючи руками. Від одного із занадто сильних рухів, що прийшовся на найближчий стелаж, стародавні праці на полицях задрижали та майже рухнули. Якби підстаркуватий професор не втримав полицю на місці, гуркіт від падіння вже рознісся б архівом.  Очі у Лейта, а саме так звали крикливого незграбу, світились ентузіазмом. За шість років з моменту  знайомства, професор Аргрін ні разу не бачив свого підопічного аж настільки збудженим. А це на щось та вказувало, враховуючи в цілому запальний характер хлопця.

— Лейте…

— Це ж змінює все! —  не зупинявся юнак.

— Лейте, послухай!

— Вона ж дійсно була! Це не евфемізм, чи якась байка. І навіть не збірний образ, як нам торочили на заняттях. — Лейт знов ледь не перекинув стелаж, намагаючись жестами надати своїм словам ваги. —  Вона… Ходила, можливо, навіть ось тут. Робила все оте, про що ходять легенди. Була…