Розділ 5. Відьма чи графиня.

Весна. Зеленіла трава,розквітати дерева. Свіже повітря пробивалося в ніздрі та охолоджував промені сонця. Сімейка поні йшла по невідомій доріжкі маленькій Марте,її густе та насичене життям волосся розивалося по вітру. вона озиралася навколо,але єдине що бачила це купу поні поруч з нею,котріб зодягнені в класичні коричневі костюми.
Вона трішки пришвидшилася та потяглася у бік одного з цих поні:

-Матусю,а куди ми прямуємо?-блідшокіра потягнула за костюм 
-Марте,я ж казала,до нашого нового будинку.
-А чому він так делеко від усіх інших будинків?

Пані Вузд зневажливо глянула на малу,а око засіралося:

-Тому, що ми поні синьої крові,а вони звичайні селюки,котрі ніколи не вилазять зі свого бруду. Нам не потрібна допомога такий сиріт.
 
Мартені очі виглядали засмучени після почутого,вона зупинилася та озернулася у бік,де ледве-ледве йшла Старша Вузд. Старенька була трохи змучена від дороги,але коли їхні погляди перестрілися вона усміхнулася. темноволоса любила Старшу Вузд,але батьків вона тертіти не могла. Вона зайжди щось наспіває на вушко малій,зігріє біля свого серця та поцілує на нічку. Відповідь на любе питання,а особливо подобалося слухати Марте про її розповіді та уроки чаклунства,тому вона мріяла стати копією своєї бабусі,але єдине що їх
зараз поєднувало це зелені очі та темносинє волосся,котре на сонці виблискувало фіолетовим.Дорога була довгою,прислуги тягнули речі,а стежка здавалася нескінченною. «Нарешті»,-подумки мовила Марте,коли їй на очі почав вимальовуватися величезний особняк. Багатоповерхова чорно-коричнева будівля виглядала як чорне п‘ятно посеред білого паперу. Поруч з ним не було ні дерев,ні квітів,ні пташок,лише невеличка кам‘яна доріжка. По тілу Дорослес пройшлися мурахи,очі налилися страхом,погляд впав на батька,котрий з темною усмішкою роздивлявся будинок.
-Татусю,цей будинок такий темний…мені старий подобався більше.
-Марте,лю-ю-ба.,-відрізав пан Вудз.
-Гаразд,тату.
Стадо поні увійшли до будинку,за дверима сонце різко зникло. Скриплячі підлоги,темні шпалери та величезні,повішані на високій стелі,люстри оточили Марте. Її світла душа запала у яму.

Декілька місяців потому.
На диво,кімната маленької Марте була осяяна сонцем. Промені кожен ранок осяювали скло і бліде обличчя. Це додавало настрою до звичайного та сірого дня у школі та сім‘ї. Поверхом нижче пролунав суворий голос старшої Вузд «Марте,час до школи!»
Поні швиденько зібралася,накинула на спину сумку та спустилася до виходу на довгоочікувано природу. До виходу її зупинила старша Вудз
-Марте,люба,пам‘ятай,що у хащах є небезпечна-
-Сущість,так бабусю,пам‘ятаю.Почекайте,ваше обличчя зелене немов,у вас все добре? вам гіршає?
-Ніі-ласкаво мовила стара-зі мною все добре
Сарша Вузд підняла густе волосся Марте та зав‘язала тоненьку чорну мотузочку на шию.
-Що це?
-Оберіг «ласка»,пам‘ятаєш?
-Ох так,це від-
-Марте,хутко до школи,Старша Вузд,не затртмуйте дитя-відрізала їхню розмову пані Вузд,матір.
Ніжні та худенькі копита Марте помчали до хащів. Напів літне сонце різко обірвалося,коли копитуе стукнуло до хащів. Вона вже була знайома з «небезпечною сущістю»,проте завжди знаходила можливість дати чосу від нього. Піднявся вітер,роздалися знайомі голоси «Шепочу-шепочу,твою душу хочу!», вона хруснула плечила та набрала скаженошо темпу.Набувала напруга,вона відчула,що хтось наближається до неї,не так як зазвичай бувало. Нахлинули сльози. Серед розмитих та темних дерев почали пробиватися промені сонця.Вітер дужчав,відчуття,що щось позаду посилювалися
-Як жеж бабуся казала..Ден..Дон..ТЕН! ТЕН-Дор..ТЕНТА! ТЕНТА!
Викрикнувши його ім‘я різко все затихло. Ні сліз,ні вітру,нічого. Вона продовжувала бігти та перечившись через коріння дерев-покотилася. «Боляче..Як жеж боляче,ах,пече..Проте я змогла» тихо сама до себе просовляла поні. Промені далі освітлювали її обличчя,але різкий біль на її ляшці не спадав.Що ж це..В голові була плутанила. На ляшці був чіткий укус,котрий вилилався кров‘ю
-Треба показати матусі(бабусі)-в роздумах прошепотіла.

Здійняшись на ноги,її статура одразу зникла подалі від хащ.

В школі вона залишалася досі самотньою та уникала Тору-після зізнання в коханні вона не бажала його бачити,але роздуми «що таке кохання?» не покидали.Після закінчення уроків стан Марте погіршився.Вона ледве дійшла додому з думками «звідки з‘явився Тента,чому його бояться?» «як це кохати?» «чому бабусі відомо про нього,коли усі намагаються забути його?» багато питань-жодних відповідей. Вдома вона пішла до бабусі та показала укус. На питання «що це може бути?» відповіді теж не отримала,лише побачила налякане обличчя бабусі. 
Далі було усе в тумані.  Ліжко, роздуми, бажання і недорозуміння, вечір, стіл, вечеря.
Уся сім‘я за одним столом. Різноманітна та запашна їжа,легенький вогник свічок та знову ж темні стіни. Дивні почуття творилися у Марте,вона відчувала непокоєння і водночас якийсь невеличкий спокій,який виник вперше за багато років. Вона озирнулася на похмурі обличчя рідних,але набільшу увагу звернула на змучене,немов хрове на життя оюличчя бабусі.
-Мамо,що таке кохання? -ніяково запитала Доролес.
Усі різко перестали смакувати вечерею. Настала різка тиша.
-Марте,що це за питання?-грубо перепитав батько
-Доню,я ж тобі розповідала. Кохання не існує. це вигадка та прокляття поні-хіппі,котрі не бажають бачити реальність цього життя. Якщо вже дуже цікаво,то ти це зрозумієш не раніше ніж у 20 років,та і загалом,це кохання не потрібне. Підростес,знайдемо тобі чоловіка для продовження роду синьої крові,про це кохання і не згадаєш.
На обличчі малої не було нічого,ні здивування,ні розчарування. Виникло необдумане питання.
-А якщо я не захочу виходити заміж за знайденого вами чоловіка?
Бабуся від почутого рознервувалася та мовчки встала,подякувала за вечерю та попрямувала до крісла у вітальні.
Батько грюкнув столом.
-То можеш збирати свої речі та вимітатися з нашого будинку і родини. Тільки тоді не плач і не повертайся.-агресивно мовив чоловік
-Марте,не травмуй бабусю,вона і так останнім часом на волосині від смерті-мовила матір Вікторія.
-Не смій таке говорити про мою матір!
-а я хіба не права,Аскольде? їй вже тяжко навіть розплющити очі вранці,не те що встати з ліжка.
-Бабуся Лірія помре?
-Ні, Марте,бабуся ще буде жити.
-Так жінки,розмова закінчена-розлючено мовив батько,покидаючи застілля.