2. "Сюжет". Частина 8.

- Добре, Адаме Павловичу, я подумаю над вашими словами, - дівчина вже збиралася йти, як режисер промовив ще дещо.

- Знайди свою криницю з якої черпатимеш натхнення та сили для життя.

- Це ж слова … - у дівчини від здивування збільшилися очі.

- Так, старші люди бачать істинну. Навіть, якщо десь помиляються, все одно праві. Тим більше, якщо це сказали двоє старших людей, то Златочко, потрібно дуже добре задуматися над цими словами. Де б ти зараз хотіла опинитися?

- В Бережанах… - як сама не своя промовила Злата. Не розуміла чому так сказала, але зараз їй знову захотілося опинитися в тому місті, яке їй показало зовсім іншу сторону її власного життя.

- Рішення за тобою! Гарного відпочинку!

Вийшла з кабінету і направилася до виходу з театру. Занадто багато думок, занадто багато емоцій. Не знала, що сказати зараз подрузі і куди вона іде. Прийшла до квартири, ще зранку Зоя дала їй запасні ключі, щоб дівчина почувала себе комфортно і не шукала її. Поклала у рюкзак деякий одяг, написала та залишила на столі записку для колежанки і відкрила електронну програму проїзду маршруток. Через десять хвилин на зупинку під’їде тролейбус, який прямує на автовокзал, поспішила до виходу.

* * *

У дорозі отримала СМС від Зої із словами, про те, що їй все розказав шеф, а Лідія ходить насуплена, бо не має до кого вчепитися. Павлович вже два рази розпочав спочатку  репетицію вистави через неї. Чекатиме на деталі сьогодні у ввечері, коли вона повернеться. Значить або шеф не все їй пояснив, або вона погано зрозуміла. Злата відписала подрузі та пояснила, що вона поїхала у «подорож», деталі якої розкаже за декілька днів. Побачила знак із назвою міста та приготувалася до того, що скоро виходити. А потім запитала сама себе, що вона тут робить? Як пояснить Остапові свій приїзд? О Боже! Дай мені розуму, бо іноді сама не розумію, що творю! Вийшла з автобуса і отетеріла від побаченого. На лавці під накриттям сидів Остап. Із здивованим обличчям, певно впізнав її. Почав йти на зустріч.

- Тепер я розумію, чого мене сьогодні так тягнуло на вокзал. Певно відчував, що ти приїдеш.

- А я певно відчувала, що ти мене зустрінеш.

Вони обнялися як давні друзі. Хлопець взяв її рюкзак та обоє направилися в сторону Ніни Миколаївни.

- Бабця буде здивована та рада, - вже через декілька хвилин перед Златою постала знайома хатина із розмаїттям квітів на подвір’ї. Ніна Миколаївна вийшла з будинку із розкрила руки для обіймів.

- Златочко! Рада тебе бачити! Ти якраз вчасно я вареники наліпила, лиш баняк з вогню зняти.

- І я рада вас бачити. Ходіть допоможу.

- Ви йдіть руки мити, а я на стіл накрию,  - жінка пішла в сторону кухні, а вони удвох, як малі діти до умивальника – мити руки.

Коли вернулися, то на столі вже були вареники, але не такі як Злата звикла бачити. 

- А з чого ці вареники?

- Це вареники із чорної муки. Так в народі називають, а насправді це житня мука. Я трохи змішую пшеничну та житню, щоб вони не були такими темними. А ще, між нами, жінками, із житньої муки мають менше калорій. Це так, для вас, молодих, зараз ті калорії в моді, - Остап розсміявся від почутих слів, а потім додав.

- Це один із сімейних рецептів. Ці вареники пекла ще бабці бабця. Не бійся, вони з картоплею.

- Я тобі потім Златочко рецепт розкажу, а зараз сідаймо обідати.

За обідом Ніна Миколаївна запропонувала, щоб Остап зробив невелику екскурсію по Бережанах. Переодягнувшись вони вирушили в місто.

- Нащо тобі рюкзак?

- Бабця спекла шоколадний корж. По теперішньому Брауні. І він такий смачний, що деяким закладам у Львові можна лише мріяти, щоб їхні кондитері таке пекли.

- Ніна Миколаївна лиш би годувала, - усміхнулася Злата при згадці скільки вареників з’їла за обідом. 

- Бабця – це ніби їхня місія, щоб внуки були ситі. А ми підходимо до центральної Площі Ринок. Колись тут був ринок і тепер так само. Зранку, особливо, тут багато людей, ще час від часу відбуваються ярмарки, концерти і просто життя маленького містечка.

- Красиво, а ось ратуша!

- Так, це вже третя, відновлена ратуша. Зараз тут чотири музеї, книгарня, благодійний фонд, магазинчики. Хоча б я на їхньому місті відкрив би мистецьку галерею з різними творчими виставками та кав’ярню. Немає поки що в Бережанах атмосферної кав’ярні, яка б поєднувала культуру та історії сторічь. В першооснові ратуша будувалася як гімназія, а загалом годинник на вежі вже відбив більше ніж шістсот тридцять років місту.

- Нічого собі, а є оглядовий майданчик як у Львові чи Івано-Франківську?

- Ні немає. Сходи дерев’яні. Не чув, щоб бралися їх реставрувати.

- У дворику дуже гарно, особливо виноград і калина додає стінам затишку та поважного віку.

- Ай справді, не замічав раніше.

- Яке твоє улюблене місце в Бережанах?

- Улюблене? Воно далеко звідси.

- Ми ж гуляємо.