2. "Сюжет". Частина 5.

Гуляла вулицями Львова і розуміла головне, в квартиру вона вертатися не хоче. Абсурд якийсь… А може в них просто криза в стосунках? Розсміялася сама до себе, розумні фразочки психологів: криза, період. Любов або є, або її не має. Адже любов – це поєднання розуміння, поваги та підтримки. Коли «ми» ставиться вище, ніж «я». А може я сама вище себе ставлю, ніж стосунки? Нісенітниця якась! Як можна ставити своє я вище в ситуації, коли утримуєш двох людей і тримаєш всю відповідальність на собі! Невже це не піклування з турботою? Я ж дала йому час, коли він ходив два тижні без настрою через звільнення, потім була у нього так звана «хандра», а тепер «період звикання до ситуації», але цих три місяці купувала їжу, засоби гігієни, одяг та оплачувала комунальні послуги. І де ж тут моє «я»? Зупинилася біля невеликого трьох поверхового будинку, вхід до дверей підтримували колони з розписом, над вікнами орнаментом викладена ліпнина, а скло з вітражем переливалося від сонячного світла. Розглядала будинок і згадувала вчорашню розповідь Ніни Миколаївни.  Справді, колись було важче, а ми тепер не вміємо цінувати те, що маємо. Записала вулицю і номер будинку в нотатки телефону і пішла далі. Колись, навчаючись у старших класах захоплювалася фотографією, її надихали фото архітектури, ці будинки своїм виглядом розказували історію, мистецтво, стиль. Чомусь, їй захотілося повернутися до свого закинутого хобі. Піднімалася вверх по вулиці і відчула як запах кави закружляв навколо неї. Значить десь поблизу кав’ярня. Пройшла далі відчинила масивні дерв’яні двері і зайшла до великого залу, через портьєри смарагдового кольору, які майже закривали все вікно, всередині було приглушене світло та грала джазова мелодія. Замовила собі каву по-віденськи. Атмосфера закладу огортала затишком, аромат кави розганяв думки про сварку з Пертом, їй не хотілося думати про те, що потрібно прийняти рішення, як бути далі. Хоча розуміла одне: вертатися в ту квартиру вона не хоче.

Відкинулася на спинку крісла так, що головою обережно сперлася на стіну і закрила очі. Хотіла просто набратися сил і декілька хвилин не думати про всі проблеми. Не знала скільки пройшло хвилин, коли почула мелодію свого телефону.

- Алло, - тихо промовила не відкривши очей та не глянула на екран телефону.

- Алло, ти мала подзвонити, і сказати як добралася, бабця три рази мене вже питала чи ти дала про себе знати. О’кей я, ну бабуня - жінка старша, за всіх хвилюється, - на тому кінці долинав голос Остапа і вона посміхнулася кутиками губ.

- Вибач, я просто забула між тими всіма подіями і втратила лік часові. Яка зараз година?

- Майже третя. Ти дома вже у Львові?

- Так, у Львові, в кав’ярні.

-  У кав’ярні? Все добре? – він пам’ятав її вчорашні слова і як вона спішила до Петра.

- Саме зараз – так, - їй хотілося все розказати, та вона прекрасно розуміла, що вони лише колеги по роботі, хоч Остап і так за багато знав про деякі ситуації в її житті.

 - Я тебе не відволікаю?

- Ні, я у кав’ярні п’ю каву.

- З кимось? Може, я все ж таки потім зателефоную?

- Ні, я одна. І мені так добре. Я потім передзвоню, - відключила телефон і далі поринула у глибочінь своїх думок.

Майже невипита філіжанка кави давно вистигла, коли дівчина відкрила очі. Поставила необхідну суму разом із чайовими на стіл і піднялася з крісла. Запхала телефон у бокову кишеню своїх джинсів і вийшла з кафе. Вона не знала, що робити, але точно знала – потрібно щось міняти. Йшла по вулиці і шукала в телефоні номер Зої, коли зупинилася за декілька кроків від Домініканського собору. Зайшла до середини, щоб помолитися. Як на диво відвідувачів було мало. Намагалася знайти спокій в молитві і коли у третє повторювала  Богородице Діво, в кишені завібрував телефон. Вона закінчила молитву, тричі перехрестилася, і вийшла з храму, а телефон далі не переставав пускати вібросигнали  у кишені джинсів. Швидко витягнула його, а на екрані висвітилося ім’я подруги.

- Якраз думала тебе набрати. Привіт.

- Привіт, о бачиш, на ментальному рівні тебе відчуваю, -  дівчата розсміялися. – Де ти є? Ти нам потрібна.

- Для чого? Ви вже у Львові?

- Так, вже приїхали і зразу в театр. Маємо вибрати основні варіанти вистав для сезону. Потрібно тебе! Павлович вже три рази питався де ти є!

- Гаразд, зараз буду.

- Чекаю і вже роблю каву.

- Краще чай, каву я вже пила.

- Ах, точно, ти ж вчора ще до Львова добралася?

- І так і ні. Потім розкажу, скоро буду.

Через декілька хвилин вона прийшла до театру і піднялася на другий поверх до кабінету сценариста – поставника. За овальним столом сиділи її колеги по сцені, дехто розклався на дивані, хтось споглядав за рухом людей за вікном. У кімнаті витав яскравий запах кави та цитрусових. Здається Евеліна Романівна знову сіла на апельсино-грейпфрутову дієту і пхала у себе вже певно не перший кілограм цих фруктів за сьогодні. Адам Павлович сидів у своєму кріслі і помаленьку потягував каву. Бігаючи очима по чорних рядках на папері, переставляючи їх раз за разом.