2. "Сюжет". Частина 3.

Після вечері бабуся запросила Злату до вітальні і стала розказувати про місто, про будинки, які тут будували звані архітектори свого часу та про інтеліґенцію цього міста. Вона тримала у руках товстий альбом із пожовклими сторінками та затертими кутиками.  Показувала старі фотографії, якою колись була набережна, театр «Сокіл» та стару площу Ринок.

- Ого, та у вас як у Львові було, - із захопленням промовила дівчина

- О ні, у нас було «як в маленькому Парижі»… так колись відвідувачі казали.  

Кожний, хто приїжджав сюди знаходив щось своє, щось таке близьке та рідне серцю, що хотілося сюди повертатися. Так і мій дід, приїхав в Бережани місцевий шпиталь будувати, потім будинок для адвоката, а третій будинок будував для своєї дружини - Іоанни, бо закохався в місцеву гордовиту полячку із пшеничним волоссям та блакитними очима по самі вуха. І були вони разом, і шлюб взяли в місцевому костелі святих апостолів Петра і Павла. Народилися в них три сини і були щасливими до поки лихо та біда у місто не прийшло.

Одного сина забрала смертельна хвороба, могила якої розташована далеко за містом, а то поле обходять «десятою дорогою» і всі знають, що землю там чіпати не можна. Не дай Боже, то лихо звільнити і знову епідемію в місто прикликати. А на горі Лисоні, що з неї хрест та могила видніється, бо пам’ять це про солдатів Першої світової війни на плитах якої викарбовано ім’я іншого сина. Він поліг у бою на цій горі в останніх числах серпня 1916-го року, захищаючи рідний край.  Іоанна намагалася триматися із всіх сил заради чоловіка та єдиного сина, а також через обов’язок та родове ім’я. Негоже пані впадати у відчай. Ще й з такої знатної інтелігентної сім’ї, її батьків знали всі.

Пан Йосиф Щерецький був відомим лікарем із золотими руками та добрим серцем. Бо допомагав не лише заможним родинам, а міг прийти до звичайного люду і допомогти та ще й залишити під накрохмаленим чисто випрасуваним обрусом, гроші на ліки, а бо ж на хліб. Тому спочатку обходив поляків та статних євреїв, які мали крамниці у місті, також була не бідною вірменська громада, тому до українців заходив вже під вечір, бо знав, що тоді більше зможе допомогти. Адже лікує не слово лікаря, а вчасно прийняті ліки. Одного не міг простити собі, що внуків не впильнував, один пішов до предків, бо був за слабким, навіть не зрозумів, коли того скосила хвороба, бо до останнього тримався на ногах, а як зліг, то за день і не стало його. А другого втратив, бо той відчуття обов’язку занадто гостре мав, а сам не пішов на війну, бо вже старший, треба комусь залишатися в тилу і лікувати, бо тут теж люди хворіють. Бачив як донька марніла на очах і кожного разу нагадував їй про наймолодшого сина, який залишився втіхою для всіх. Роки минали, змінювалося усе. Виріс третій син, невістку в дім привів – українку. І була вона добра та працьовита, лагідна та щира. От тільки до кордонів підходила ще одна біда – Друга світова війна. З одного боку фашисти, з другого соціалісти, які казали, що всі куркулі та вороги народу. Возвеличували рівність та зводили наклеп, робили те, що люди не могли собі навіть придумати. Пани не могли зрозуміти як може бути по іншому, але в ті миті, тих років можливо все.

Спочатку увірвалися в дім батьків Іоанни, і знищили бібліотеку, довели пана Щерецького до серцевого нападу, звинуватили у тому, чому б совість не дозволила, горда пані із тиснутими губами дивилася на те, як із її скриньки забирає прикраси собі в кишеню солдат. За панів заступилися слуги, бо знали, що пан завжди добрим був і в ту ніч їх залишили живими. Хоч у тому домі всі знали, що кожний прожитий день – як подарунок з небес. Коли не прохані гості пішли, Анна промовила до чоловіка, що не схилиться перед таким бидлом, на що чоловік лиш промовчав, бо думав про доньку та її сім’ю.

Наступного дня подружжя Щерецьких не пішли до костелу на недільну мессу, а поспішили до доньки дізнатися чи в них все гаразд. Місто того дня було неспокійним, не таким як завжди у недільний день. Мало хто усміхався та вітався, лиш просто кивали головою та кудись поспішали. Очевидно, що та ніч для багатьох бережанців стала роковою. Пані Анна щільніше прикрила виріз свого плаття, бо знала що ховає під серцем та міцніше схопилася за руку чоловіка.  Вся родина сиділа за обіднім столом, та розмірковувала яка біда на них гряде. Матір зайшла до кімнати доньки і простягнула родовий перстень та промовила: «Це все що я встигла зберегти з родинних прикрас, вчора одна із тих тварюк залізла на моїх очах до скриньки, я змовчала. Життя дорожче, хоча в більшості змовчала через твого батька, його вчора серце зловило і як він ще має силу так невимушено за столом сидіти, ніби вночі нічого не сталося? Але то таке. Ось перстень: заховай, збережи, не знаю. Просто, хочу щоб він зберігся у родині, його завжди берегли жінки, чи то він нас беріг. Бо чую, що скоро не стане роду і взагалі не знаю що залишиться, лиш не продай, як би страшно і тяжко не було  - не продай!»

Слова матері через деякий час стали пророчими. До їхнього краю підходила війна. От тільки батько того лиха вже не застав, тому мама лиш тихо плакала, і говорила, що він у Бога щасливий. Тяжко доводилося їй без нього, він був її опорою, підтримкою, її чоловіком, який тримав всю сім’ю. Та тридцять дев’ятий рік став для багатьох мешканців Речі Посполитої великим випробуванням, а там і для всієї Європи.

Чоловік Іоанни, Ян Головняк, пішов на війну восени тисячу дев’ятсот сорок першому, разом із своїм сином – Миколою Головняком, а в дома чекали на них жінки, які відпускали за поріг будинку свою найбільшу опору та захист. А потім, коли зійшли сніги і сонце стало гріти, а не лише світити – народилася я. У розпал війни. Не пам’ятаю тих років, а мама ніколи не розказувала детально.