2. "Сюжет". Частина 2.

Вже підходили до маленької ошатної хатини, коли на поріг вийшла жінка. Вона трішки згорблена, невеликого зросту, а її волосся було сріблясто-білим, махала нам рукою. Коли зайшли на подвір’я вона здивувалася від кількості квітів. Різноманіття кольорів простягалося у два боки від стежки, яка вела до будинку.

- Остапе, рада бачити, - жінка обнімала внука та усміхалася. – Дитино, а як тебе звати?

- Доброго дня! Злата. Рада познайомитися, – дівчина простягнула руку, але жінка підійшла поближче і теж її обняла.

- Ну ходіть до хати. Я вареники наліпила, борщ є, навіть ще теплий, не треба другий раз гріти.

- Бабцю, мама казала лише за пиріжки.

- Пиріжки. То я їх в дорогу зготувала і до чаю. А ви певно голодні, вас треба нагодувати. Тим більше, ти тепер рідше приїжджаєш.

- Робота.

- Знаю-знаю. А ви разом працюєте? – жінка доробляла ще деякі страви.

- Так, разом. Злата дебютувала у цьому фільми, що ми тут знімали. До речі, замок не в кращому вигляді, ніж був колись. Розумію роки, але хіба, не мало бути реставрації?

- Мала, не мала. Ти ж знаєш, що це все дуже відносне. Краще проведи Златі екскурсії по будинку.

- Ну так. Бабцю, для чого це?

- А що? Будете тут сидіти, поки я на стіл накриваю? За одно, принесу ту скатертину, що білосніжна та з мережкою.

- Добре.

Вони вийшли в кімнату, хатина була дуже гарна, технології не псували її автентичності, все було дуже акуратне і розказувало про свій вік, про свою історію. Попри ламінат і недавно фарбовані стіни у гостинній стояв старий дерев’яний комод з позолоченими кованими ручками, а також подібної моделі шафа і книжковий стелаж.

- Як гарно… Скільки років цим речам? – Злата підійшла до комода і провела по ньому рукою. Підняла голову і побачила над комодом образ «Ісус з дитиною яка молиться».

- Не знаю, вони всі були на реставрації. Вигідніше було нові купити, та бабця на своєму наполягла. Наприклад, цей образ ще її матері. Тобто моєї пра бабусі, а серед книг, то найстарша має сімдесят років.

- Гарний будинок, мені дуже подобається. Ой, я зовсім забула, що до Петра маю дзвонити.

Злата вийшла на подвір’я і набрала вивчений на пам'ять номер. Після третього гудка почувся добре знайомий баритон.

- Ало?

- Привіт, сонце. Як ти?

- Привіт, збираюся до сестри і чекаю на тебе. Ти вже в дорозі?

- Петре… - не знала, що сказати, не мала сил на ще одну сварку. – Не було автобусів. Я приїду завтра разом із командою.

- Як не було автобусів?

- Зйомки затягнулися, бо ми чекали на захід сонця, а останній автобус відправляється близько шостої вечора.

- Ти розумієш як це для мене важливо? Ми мали бути удвох!

- Так, розумію, але це свято твоєї сестри, думаю вона зрозуміє, а ми удвох якось іншим разом сходимо.

- Ти не могла відпроситися?

- Ми знімали останні сцени. Як ти собі це уявляєш?

- Ти заради мене не могла?

- Петре, припини! Це моя робота, за яку ми оплачуємо квартиру. Ти за два місяці нічого знайти не можеш. Ти розумієш, що це нам потрібно!?

- Ти мене не любиш!

- Якщо ти так вимірюєш і розумієш любов, то подумай чи це справді так. Я змучилася кожного разу це слухати. Подумай над своїми словами та вчинками. – Злата виключила телефон, сварки з коханим витягували з неї більше сили, ніж зйомки. Повернулася назад до будинку, на кухні сиділи Остап з Ніною Миколаївною і чекали на неї.

- Ходи дитино до нас. Ось борщ, ось вареники, хліб та салат. Пригощаю чим хата багата. А ви їжте, зараз такий час, що сили треба мати. Колись батько казав, що силу рідна земля дає, а тепер що? Хто ж землю обробляє? Машини. Все купляється, то силу треба від страв брати, що з покоління від покоління ідуть. Бо той рід сильний, що свого не забуває, що своє береже й пам’ятає. Смачного вам, діти. - І всі троє стали до молитви, а потім їли мовчки, бо так шана хлібові і землі віддається, так треба поважити те, що по роду передається. Посуду мили жінки, поки Остап рубав дрова.

- Злато, я прожила не мало і багато бачу. Чому у твоїх очах смуток?

- З чого ви так думаєте?

- Це видно. Златочко, Остап тебе хвалив, казав, що ти талановита, що добре справилася із своєю роллю. Тому не загуби, те, від чого серце б’ється у щасті. Люди приходять і відходять, а потрібно мати свою «криницю» в житті, де черпати натхнення, щастя, волю та сили.

- Ваші слова істинні.

- Дитинко, це життя істинну диктує, нам лиш потрібно вчасно це зрозуміти.

- Дякую вам.

- За що? Я нічого не сказала.

- За сьогоднішній вечір.