2. "Сюжет"

Пишне шифонове плаття кольору пудри розліталося в різні боки. Із вміло заплетених кіс випало декілька пуп’янків троянд. Вона бігла вперед, а вітер в обличчя назустріч. Рудоволоса дівчина забігла до воріт замку, всередину.

На подвір’ї замку ходив туди-сюди чорнявий хлопець. Високий, широкоплечий, елегантно вбраний, тримав у руках маленький букет квітів і час від часу споглядав на вечірнє небо, яке переливалося кольорами західного сонця. Він побачив її біля воріт та поспішив на зустріч. Підійшов до неї і міцно обняв, їхня довгоочікувана зустріч. Гладив по волоссю, плечах, мило усміхався, чекав поки її дихання заспокоється. І тільки тоді, коли щоки набули природного рум’янцю, витягнув із невеликого букету білу троянду, заклав між волоссям. Зняв із шиї ланцюжок на якому висіла обручка. Простягнув їй, шепочи ті заповітні слова «Навіки разом».

- Стоп! Знято! Молодці, гарно постаралися! – на знімальному майданчику лунали оплески. Всі усміхалися та обнімалися радіючи, що зйомки фільму закінчилися. Хлопець усміхнувся дівчині, та привітав із дебютом, пішов у сторону гримерної.

- Злато, ходи, допоможу зняти плаття, - до дівчини підійшла асистентка. – Ти так класно справилася! Тут три метри шлейфу! Як ти бігла? А вітер… і вентиляторів не треба було, мега класно. А там де Остап троянду у волосся запхав, там просто ніжність через екран йшла, – дівчина згребла тканину і йшла по заді рудої, щоб тій легше було добратися до своєї гримерної. – Тут такий гарний парк, класно, що ми знайшли справжню локацію.

- Так, Зою, ти права. Парк і замок дуже гарні, жаль, що такі занедбані.

- Ти зараз куди?  - маленького росту дівчина з чорним коротко стриженим волоссям багато говорила і метушилася. Вона працювала асистентом стиліста і часто приходила до Злати випити чаю.

- Хочу додому. Хочу до рідного Львову, - вона сіла на своє крісло, поки подруга витягувала квіти з волосся.

 - Ми виїжджаємо завтра. Чи тобі треба сьогодні?

- Хочу сьогодні. Мене Петро чекає, у його сестри свято, я запрошена.

- О, ти вже до нього на сімейні свята ходиш? – Зоя розстібнула тугий корсет і допомогла вилізти з сукні.

- Угу, ходжу.

- А що так, невесело?

- Та ні, все добре, - дівчина одягла свою смарагдову сукню до коліна, взяла речі і направилася до виходу.

- Якщо з цього маленького міста не буде автобусів чи поїздів до Львова, то вернуся до готелю.

- А тут ходять поїзди? – брюнетка складала речі стиліста і команди по валізах.

- Не знаю, - Злата знизила плечима. -  Знаю, що всі дороги ведуть до Львова.  – і дівчата разом засміялися.

Вона вийшла із парку, розпиталася місцевих у яку сторону вокзал, чи їдуть тут поїзди, як задалеко звідси до її рідного міста. Коли прийшла, то в касі повідомили, що останній автобус на Львів поїхав тридцять хвилин назад. Поїзд колись був, та під час Другої Світової колій на Львів підірвали, а в інші напрямки тепер взагалі нічого не ходить.

 Поверталася до готелю і думала як пояснити Петрові, що вона не приїде. Останнім часом у них «похолодання» в стосунках і ніхто нікого не розуміє. Просто йшла в перед і її роздуми були такими гучним, що без запитань кожна емоція, кожна думка відбивалася на лиці. Хтось взяв її за руку. Вона відсахнулася і здивовано вигукнула:

- Остапе?! Ти що тут робиш?

- Це ти що робиш біля парку? – вона роззирнулася і побачила, що стоїть біля початку скверу де сьогодні відбувалися зйомки. – Наші всі вже у готелі, святкують закінчення, а ти тут із рюкзаком.

- А ти чого тут? Чому не зі всіма? І що за привичка за руку хапати?

- А ти з боку себе бачила? Йдеш і ніби сама себе свариш, щось сталося? – зараз вона спокійно стояла і дивилася на Остапа. Ось тепер зрозуміла всі ахкання Зойки, за його ріст, плечі, руки. Ніколи не замічала цього на майданчику, та й завжди ніколи, то щоб емоція була «та», чи, то щоб вигляд був «той», погляд вдалий, слова не забути. Як це все кожного дня в голові тримати!? А ще не забувати до Петра три рази подзвонити, бо тоді, я йому мало уваги приділяю і зовсім не люблю його, і мій театр це «пуп землі і всього мого життя».

- Злато, агов, ти знову у своїх думках. У тебе все гаразд? – Остап торкнувся її плеча і вирвав із цих роздумів життя, які кружляють у її голові останні три місяці.

- Так- так, все добре. То чому ти тут, а не в готелі?

- Справді не чула? Я тут народився. Це моє рідне місто! Бережани.

- Берег… кого? Що? – дівчина скривилася, ніби її сказали назву ісландського вулкану у назві якого чотири твердих букви підряд. 

- Не берег кого-що, а Бережани. Хоча, якщо будеш казати «Берег Жани», то і швидко навчишся казати «Бережани».

- А-а-а, ну гаразд. А куди йдеш?

- До своєї бабусі, треба провідати.

- У тебе тут живе бабуся? – її очі стали круглі наче п’ять копійок.