1. "Розуміння". Частина 7.

* * *

Чорний автомобіль зупинився на заправці за декілька кілометрів від Тернополя. Чоловіки відкрили дверцята та вийшли з машини. Сергій подав Вероніці руку, а другою притримував дверцята.

- Я дякую, що ти взяв із собою лептоп. Якраз дороблю на завтрашні переговори презентацію.

- Ну ти ж просив, тому і взяв, - Олег підійшов до бензоколонки і шукав шланг з бензином, яким заправляв машину.

- Вероніко, я мушу підзарядити лептоп, можливо ти щось хочеш? – Сергій підійшов до дружини та провів по її руці.

- Ще на знаю. Зайдемо в маркет, глянем. Заодно і попрацюєш, - жінка взяла свою сумочку і закрила дверцята машини. Всі троє направилися до входу.

Поки Вероніка пішла у дамську кімнату, чоловіки замовили собі чізбургер  та кока-колу. Сіли на широкий диванчик, біля якого стояв невеликий столик. Сергій знайшов розетку, увімкнув комп’ютер і чекав на своє замовлення. До Олега хтось подзвонив і він вийшов на вулицю. Вероніка повернулася і вже  встигла купити йогурт із злаками.

- Чогось калорійнішого не хочеш? – Сергій дивився на свою дружину – красуню та милувався нею.

- Ні, мені піци вистачило і ти знаєш, була приємно вражена, піца справді смачна.

- Так, ти права. Справді смачно, але та, яку ти готуєш дома значно краща, - підморгнув та усміхнувся, знав, що жінка завжди старається догодити йому в приготуванні чогось смачненького.

- Від Тані всім привіт, казала, що чекає тебе у гості на каву, щоб ти їй розповіла про сьогоднішню вашу пригоду. І сказала, що теж так хоче. Пригод. Бо надоїв їй вічно розпланований графік дня у Києві.

- Дякуємо,  на днях наберу до неї. Ти знаєш пригода класна, але щоб машина не ламалася.

- О так, не повіриш, але я зранку був таким злим через те все. Добре, друже, що ти мене виручив, - Сергій подав руку Олегу на знак подяки і товариш потиснув її.

- І так би цілий день би був дома та дивився телевізор. У Тані сьогодні випали по розкладу спа-процедури, казала мені йти з нею, бо чоловік має теж розслаблятися, і тут подзвонив ти. Твій дзвінок став крутим альтернативним варіантом – проїхати половину України менше ніж за добу. Вам ще повезло, що ви застрягли у тому містечку, а не десь в глушині.

- Так, нам пощастило, - відповіла Вероніка і поглянула на годину. – Як думаєте, до котрої ми приїдемо.

- Ну я сподіваюся, що до першої – пів на другу ночі маємо бути.

- Може будемо тут, ти доробиш презентацію і спокійно поїдемо? – жінка зважувала як краще зробити так, аби всім було зручно.

- Варіант, мені треба десь до години часу.

- Нема питань.

Поки Сергій доробляв свої справи, Олег переглядав стрічку новин, а Вероніка думала про цей день. Десь в душі вона ще хоче залишитися в тому малесенькому містечку, яке сьогодні їх так багато навчило. Пізнати його більше, а також побути удвох зі своїм чоловіком. Вічний поспіх столиці забирав оце неспішне насолодження часом та миттю. Час тут відчувається по іншому. Саме після вічного поспіху, розписаних по годинах днів у записниках, заторах та справах, розумієш, що немає нічого ціннішого від часу проведених з рідними. Емоції та миті, які вони дарують, саме це стає найціннішими спогадами. Вони ще обов’язково повернуться в Бережани. В цьому місті заховано стільки історії та людських долей, що це маленьке містечко на березі річки як книга. Книга, сторінками якої можна гуляти, торкатися епох, які завмерли в будинках, вулицях, деревах, людях. Відчувати теплою долонею холодне столітнє каміння, провести пальцями по завитках ліпнини на стінах, потрісканій фарбі на дверях, вицвілих вітражах на вікнах. Ступати по синій бруківці, яка промовисто заявляє, що є основною прикрасою на площі ринок у будь якому місті, яке має більше ніж триста років. А Бережани в статусі міста скоро будуть святкувати п’ятсот років, а як населений пункт на карті світу – шістсот сорок п’ять. Унікальне місто, єдине, таке неповторне. Певно, щасливі його мешканці жити у будинках з віковічною історією, гуляти вузенькими вуличками, бути не першим і навіть не десятим поколінням, яке ступає по бруківці, чує куранти ратуші та дзвони церков.

Вони обов’язково мають повернутися у це місто, щоб відчути його серцебиття знову. Бо саме тут їхня тліюча іскорка згасаючої надії переросла і відродилася вогнем любові у серцях. Саме тут, в костелі святих апостолів Петра і Павла, отець нагадав їм про клятву перед Богом, про обіцянку берегти та любити, бути разом незважаючи ні на що.

- Я піду в машину. Як закінчиш, візьми мені, будь ласка, фруктового чаю, - Вероніка поцілував чоловіка в щоку.

- Добре, якщо ще чогось захочеш – подзвони!

- Гаразд, любий, - помахала їм рукою та вийшла на двір.

Сонце розлило свої останні промені у теплих кольорах, які переливалися від оранжевого до рожевого, а на протилежній стороні небесної блакиті де-не-де погойдувалися маленькі купчасті хмарки. Жінка проводжала поглядом сонце та день, який воно забирало із собою. Чудова неділя! Неповторний вихідний! Дістала із спинки заднього сидіння плед, накрилася ним, відчинила дверцята та сіла так, щоб можна було споглядати на захід сонця. Коли за обрієм ховалося останнє світло Вероніку огорнув сон. Саме в такому вигляді Сергій та Олег побачили її. Чоловік акуратно положив її, щоб не збудити. Поставив її сумку та ноутбук на переднє сидіння, Олег показав, як можна поставити паперовий стаканчик з чаєм, щоб він не розлився. Олег сів за кермо, а Сергій з іншої сторони заднього сидіння, так, щоб поставити собі на коліна невелику подушку і сперти на неї Вероніку, щоб підтримувати її в дорозі. Поки вони їхали, Сергій милувався дружиною, своєю красунею, щастям. Насичений на емоції день, тому не дивно, що заснула. Машина все ближче направлялася до столиці, а в серці чоловіка любов огорталася ніжністю. Любов не живе три роки, вона живе доти, поки подружжя хоче з нею жити. Відчувати її, ділитися нею одне з одним.