1. "Розуміння". Частина 3.

 *  *  *

 - Приїхали називається!  - Сергій злостився, але розумів, що змінити він нічого не зможе.

- А може щось вийде? – Вероніка не знала, як порадити чоловікові, а спогади розлетілися немов птахи.

- Та ні. І де ми є? Що це таке?

Він ще декілька разів завів машину і просунувся пару метрів, щоб з’їхати з дороги, та не створювати проблеми. Добре, що там була вільна зупинка і припарковано лише дві машини. Вони вийшли з машини і підійшли до тих авто, але там нікого не було. Розуміли, що в якомусь місті, навколо них дорога, будинки, через дорогу дитячий майданчик, а машину припарковано біля великого будинку збудованого в готичному стилі оздобленим різними тваринами.  Як на дев’яту ранку неділі місто спить. У вітках дерев шелестить вітер, щебечуть пташки, безхмарне небо. Вони пішли по вулиці, розглядали старі будинки, дивувалися цифрам на балконах, які свідчили про столітніх жителів, десь лунав спів церковного хору. Підходячи ближче побачили ратушу та церкву. Люди почали виходити з храму, ставали у маленькі групки, говорили, хтось йшов в їхню сторону, хтось у протилежну. Старша подружня пара йшла їм на зустріч. Жінка по під руку тримала чоловіка, щось розказувала, а він уважно слухав і час від часу кивав головою. Серце забилося частіше, вона так само мріяла про такі стосунки. Пронести ту ніжну любов крізь роки. Крізь побут, проблеми, відповідальність, роботу, обов’язки. Їй здавалося, що час у цьому місті зупинився, що оминає стороною, і тут всі живуть у своєму світі. Вони підійшли ближче, перепросили, привіталися.

- Підкажіть, будь ласка, що це за місто? І чи є тут СТО?

- Ви у Бережанах! Так є, але сьогодні неділя, тому відкриті лише деякі заклади. Можливо вам чимось допомогти.

- Ми поверталися додому, як наша машина зупинилася тут неподалік, і, певно, без майстра не обійтися. Завтра потрібно бути на роботі, тому бажано ще до вечора бути у Києві.

- То ви аж з Києва? – жінка із співчуттям повторила,  розуміючи, яку відстань ще потрібно подолати.

- Так, можете щось порадити.

- На жаль, хіба… зараз подзвоню до знайомого, - чоловік витягнув із свого шкіряного портфеля телефон і набрав номер. Відійшов у бік, щоб поговорити.

- Ти розумієш, що буде, якщо я завтра не з’явлюся в офісі? – Сергія охоплювала злість. Він розумів, що завтрашня угода може зірватися, а фірма отримає чималі збитки.

 - Розумію, але нічим тобі не допоможу, - дружина взяла за руку його, щоб заспокоїти. Не хотілося їй, щоб ці незнайомі чоловік з жінкою бачили їхню сварку. В той час вернувся мужчина з не дуже радісними новинами.

- На жаль, вони закриті сьогодні. Вам доведеться чекати до завтра. Або ж добиратися автобусом.

- Це ж стільки часу! – Сергія злила така безвихідь але швидко себе опанував.

- А, можливо, знаєте, де є тут ресторан, щоб можна поснідати?

-  Так, пройдіть трішки далі. Ось там ресторан, піцерія і ще раз ресторан.

- О, щиро дякуємо за допомогу, - Вероніка мило усміхнулася, попрощалися, взяла чоловіка під руку і повела годувати, – вирішувати проблеми на голодний шлунок – не вихід.

Атмосфера над їхнім столиком у ресторані доволі напружена. Чоловік без зупину кудись дзвонить, то підвищує голос, то понижує, щоб не привертати уваги. Дає настанови і вказівки.

 - Чому ми просто не можемо поїхати на автобусі чи ще щось таке? – дружна не витримала цієї напруженості і перебила його телефонну розмову з підлеглим.

- Бо я не хочу добу провести в дорозі, хочу комфортно доїхати, а також мене не задовольняє, що машина, якій заледве три місяці, ось таке витворяє! Добре, що ми ще не зупинилися десь у селі чи посеред поля. Хоча, це і так село! Неділя, вихідний. Тьху! Робітники!  - чоловік не міг вже стримати емоцій.

- Сергію, то залишимося тут, а поїдемо завтра…. – він не дав їй закінчити думку.

- Ти серйозно чи притворяєшся? Чи не розумієш справді? У мене угода зривається в не одну тисячу і точно не українських тисяч, - його холодний, злий погляд дав їй задуматися чи справді між ними щось ще жевріє.

- Я то розумію…

- Взагалі для чого ми поперлися в ті Карпати? Яке відновлення стосунків? Тобі мало, що я забезпечую нас обох? А те, що ти там заробляєш, це на твої витребеньки!

- Сергію… - його слова були занадто жорстокими. Не розуміла, чи він хоч колись цінував її відданість, підтримку, турботу. В душі нізвідки тонким голоском озвалося розчарування та пустота. Сім років їхнього шлюбу, і два до того… намагалася в його очах знайти свого чоловіка: люблячого та доброго, турботливого, який завжди варив їй каву зранку, і з такою насолодою снідав її фірмовою яєчнею. У неї боролося бажання накричати на нього, вилити весь біль, вдарити, хай він хоч якось відчує, як її болить. Мовчала, а поки тиша між ними була голосніша ніж його слова. Взяла свою сумочку і вийшла з ресторану.

   Боже… Чому так? Я ж завжди сім’ю ставила вище всього… Він моє все. Чула, як дзвони здіймалися в небо. Йшла по вулиці, а відчуття розпачу давило так, що не могла спокійно дихати. Невже саме побут і кар’єра погубили наші стосунки? Чи, може, перебільшую… Вероніка зупинилася і розглядала вулицю. Ще один ресторан, будинок з магазинами, передню стіну якого обвішали різними вивіскамми, а вгорі вулиці видніється червоний дах шпилястого костелу. Вона підійшла ближче і побачила на стіні викарбовано дати заснування. Костел стоїть тут більше століття. Скільки він бачив людей і подій у цьому місті. Підійшла ближче, побачила відчинені ворота. Храм був відкритий, звичайно, сьогодні ж неділя. Зайшла в середину і затамувала подих. Краса цього храму у його простоті, мінімалізмі. Білі стіни із невеликими іконами, та іконостасом на всю стіну, що створювало враження, що він здіймається до неба. Статуї святих та ангелів, вікна, оздоблені вітражем, відбивали проміння ранкового сонця. Вона підійшла ближче, сіла на одну із лавок. Усередині окрім неї було ще двоє людей. Через деякий час прийшов ксьондз, а люди стали говорити. Із долинутих слів та фраз, зрозуміла, що менше ніж за годину розпочнеться недільна служба. Думала про все, що сталося за останні два дні, чи навпаки, років із десять. Де вона допустила помилку? Що пропустила, чого не зробила? Запитань ставало дедалі більше ніж відповідей, глибоко видихнула, підняла голову і пильно розглядала іконостас. У центрі велике розп’яття Ісуса Христа. Майстерно виконана робота на тлі неба, яке передавало всю палітру кольорів дня: від ранкових рожевих променів до блакитного із білими хмарами. Згадала бабусині слова: «носи із собою вервицю, іноді, коли ми у руках тримаємо символ віри та милосердя, то нашому серцю легше». Вона давно не носить вервицю із собою, адже знала, що молитися і відраховувати можна й на пальцях, але зараз так хотіла відчути, щоб серцю стало легше. Не стримала сліз, вони прокладали собі шлях по її щоках і не збиралися припинятися. Отець замітив жінку, яку бачив вперше. Місто було маленьким і він в лице вже знав всіх прихожан храму, а на туристку вона теж не схожа. Побачив, що вона плаче і просто сів біля неї. Не знав чому так вчинив, просто серце підказувало. Минуло біля десяти хвилин, коли жінки перестала плакати і прикривати рот рукою, щоб схлипування не було таким голосним.