Розділ ІІІ. «Кінець старого і початок нового». Глава 44

Глава 44

Наші дні. Десь у містечку Нотвер. Королівство Тагат.

Минуло вже два місяці, відколи король оголосив про завершення війни і відколи Естер почала жити у батьківському домі Деймоса в мальовничому містечку Нотвер. 

Як тільки дівчина трохи стала на ноги, Ераст, подякувавши брату за допомогу, одразу ж поїхав з нею до матері. Чоловік не знав кращого місця, де б принцеса могла почуватися краще.

Принаймні, йому так здавалося. 

- Як вона сьогодні?

Після виснажливої роботи на грядці біля дому, Ераст увійшов на кухню. Він втомлено сів за широкий стіл навпроти матері, яка перебирала трави, які вони нещодавно зібрали з Естер у саду. 

- Пішла до моря. Гадаю, його хвилі заспокоюють її.

Відповіла жінка, не відриваючись від своєї роботи.

Коли її молодший син нарешті повернувся додому цілий та неушкоджений, після стількох років війни та поневірянь,  Шарлі неабияк зраділа. Завдяки листам, що їй часто присилав Еліот, вона вже була готова до появи Ераста і його дівчини. Та побачивши Естер, жінка мало не скрикнула від жаху. Худорлява, із сірим обличчям і порожніми очима. Ця дівчина тоді була ледь живою.

- Тобі треба з нею поговорити.

Після довгої мовчанки, мати все ж поглянула на сина з-під лоба. Вона бачила, як важко цим двом зараз і від цього її серце розбивалося.

- Дівчинка нещасна… за два місяці вона не промовила жодного слова. Бідолашна, тримає все в собі.

Після повернення з столиці Естер і справді ні з ким не розмовляла і поводилася надто стримано та закрито. Вдень вона допомагала Шарлі, або ж сиділа біля схилу, тихо споглядаючи на море. А в ночі її повільно мучили власні жахіття. Вони пробиралися у свідомість дівчини, не шкодуючи жодної частинки її душі. Вона знову і знову поверталася до тієї камери, де крім стін та пацюків не було більше нікого. Самотність та безвихідь накочували і накривали її з головою, породжуючи глибоко у грудях нестримну паніку та жах.

Прокидаючись від власного крику, в холодному поті, Естер щоразу знаходила себе в обіймах капітана. Погойдуючи її, він постійно шепотів їй щось на вухо, намагаючись заспокоїти. А вона тихо схлипувала від нестерпного болю, що виїдав її з середини.

- Поговори з нею!

- Я намагався. Та вдень вона мене уникає. А вночі …

Згадуючи її тихі крики і німий плач у Ераста серце стискалося від болю.

- А вночі вона…

- Вона розбита, сину. З середини. П’ять років у сирій і темній камері здатні зламати дужого воїна. А я вже мовчу про тендітну дівчину. Хоч вона тобі не показує, але ти їй потрібен. Тому, знайди правильні слова. Говори не розумом, а серцем.

Вказавши на свої груди, жінка знову повернулася до роботи, даючи збагнути, що сказала все, що вважала за потрібне.

Йдучи до схилу, капітан ще раз прокручував у голові слова матері. Можливо вона мала рацію. Адже, за цих два місяці вони майже не розмовляли. Ераст й досі почувався винним, що не зміг уберегти її тоді і не помітив у Еммі зрадницю. Він помилився і це призвело до таких неминучих наслідків. Йому було дуже соромно і боляче дивитися у вічі Естер. Мабуть тому, він весь час намагався уникати принцесу. Та, як виявилося, тікати це не вихід.  

- Дозволиш? 

Запитав чоловік, зупинившись позаду дівчини.

Вона сиділа на траві, вдивляючись у безкраї води, що зливалися із блакитним небом, а легкий вітер грався з її довгим волоссям. Естер вже не виглядала хворобливою та худорлявою. На її обличчі з’явився здоровий рум’янець та мила засмага. Однак, дівочі очі й далі залишалися порожніми.

- Звісно.

Тихо відповіла вона, продовжуючи милуватися краєвидом.

- Тут гарно.

Зручно вмостившись біля Естер, чоловік також поглянув на море.

- Колись я любив це місце. Тут я знаходив спокій. Міг віддатися власним думкам.

- А тепер, що змінилося?

Дівчина не дивилася на Ераста. Відколи він забрав її з того темного місця, вона боялася зазирнути йому у вічі. Адже, й досі почувала себе брудною і зламаною – тією, хто не гідний цього чоловіка.

- Я став іншим.

Глуха відповідь стала голоснішою за вітер.

- Я нікому не розповідав раніше.. та гадаю… - Ераст не знав, чи правильно він вчиняє, оголюючи перед нею свої шрами. Чоловік не хотів виливати на неї весь той бруд, який йому довелося пережити за своє коротке життя. Однак, інших слів, щоб привести Естер до тями, він не мав.

- Я був ще малим, коли мій батько пішов на війну. Мати часто розповідала, як він прагнув захищати королівство. Для нього це було честю, боротися з ворогами на полі бою. Він гадав, що так зможе уберегти нас. Дивно. Та його образ зараз такий розмитий, що я вже й не певен, чи впізнав би власного батька тепер. Проте, тоді ці історії змушували моє серце битися сильніше, а кров у венах кипіти. Я хотів бути схожим на нього. Хотів, щоб і про мене колись згадували з таким теплом та гордістю. Тому, не шкодуючи ні власного здоров’я, ні терпіння матері, я постійно встрявав у сутички. Не було жодного дня, щоб я не приходив додому із синцями та побоями. Пам’ятаю, як мати мене сварила, щоразу дбайливо обробляючи кожну рану на моєму тілі. В її очах був сум. Та чомусь тоді я цього не помічав. Або ж…