Розділ ІІ. «Часи до великої війни». Глава 40

Глава 40

Після тієї невдалої вечері із братом, багато ночей Мир не міг спати спокійно. Весь свій час він проводив у власному кабінеті, намагаючись виправити свою найстрашнішу помилку у житті. Чоловік старанно вивчав та досліджував свідчення людей, записи радників та варти. Вираховував кожен напад та вишукував бодай якусь підказку. Він розумів, що Пожирачів необхідно спинити. Адже ті були першою і найголовнішою загрозою для Тагата.

Створюючи захисні заклинання, Мир постійно випробовував їх, щоразу знаходячи все нові і нові прогалини. Це забирало чимало сил та енергії. Втім, зупинятися чоловік не збирався.

Як Перший радник і як людина, на плечах якої лежала безпека королівства, Мир розумів, що з монстрами, які поїдали душі людей, здатен був впоратися лише він один. Тому, чоловік зовсім не шкодував власних сил. Він знав, що його магія з часом відновиться. Через це, мабуть, й продовжував вкладати її у захисну межу, яку зумів нещодавно створити.

Звісно ж, вона ще була недосконалою і подекуди занадто слабкою, що давало змогу Пожирачам, час від часу, прориватися та нападати на поселення. Втім, Мир не збирався так просто здаватися. Він вишукував все нові і нові способи підсилювати її. І, здається, сьогодні врешті знайшов потрібну формулу. Проте, на її створення чоловік повинен був віддати весь запас своєї сили. А це значило, що на декілька обертів місяця він стане абсолютно слабким і беззахисним. Та це не велика ціна, яку чоловік був ладен віддати за безпеку свого королівства.

Втомлений, змарнілий, із чорними колами під очима та блискучим поглядом, Мир на світанку покидав стіни палацу. Він чимдуж поспішав втілити у життя власний план. Адже добре розумів, що Пожирачі так просто не відступлять. Душі людей були їхньою основною поживою і без них ті б просто не протрималися у цьому світі так довго. 

До лісу Перший радник дібрався через добрих три години. Його кінь, від швидкої їзди, був помітно виснаженим. Тому, чоловік залишив його на трав’янистій галявині, а сам пішки попрямував у самісіньку темряву.

Сьогодні він був рішуче налаштований покінчити зі злом, що темною хмарою вже багато циклів лягало над його королівством.

Межа, яку створив Мир одразу ж кидалася у вічі. Ліс по той її бік був темнішим, а повітря у ньому важчим і холоднішим. Підійшовши до умовної лінії, сахір розкинув у боки руки і, заплющивши очі, почав шепотіти заклинання. Слова з його вуст лилися впевнено та мелодійно. Однак, чим глибшими вони ставали, тим більше Мир відчував втому і страх, що хвилею накочували на нього, змушуючи тремтіти все його тіло.

Будь-який інший сахір вже давно б полишив цю справу, впавши без сил на сиру землю. Втім, Перший радник не міг дозволити собі такої слабкості, Навіть, холодний присмак металу на його губах не зупиняв цього чоловіка. Кров, що тонкою цівкою стікала з його носу, не могла змусити Мира відступити від задуманого. Він вперто продовжував читати заклинання, відчуваючи на собі погляд червоних очей Пожирачів та їх холодний подих. Ці монстри стояли по той бік межі, приречено спостерігаючи за тим, як магія Мира невидимою стіною створює бар’єр, що тягнеться вздовж густого лісу. Здавалося, вони чудово розуміли, що тепер не зможуть покидати цей ліс. Однак, на диво, не чинили жодного супротиву, а лише з невимовною тугою дивилися на ще більше змарнілого чоловіка.

Коли останні слова злетіли з вуст Мира, Пожирачів по той бік бар’єру вже не було. Вони сховалися у власній клітці, не бажаючи потрапляти на очі людині, яка їх там і замкнула. Втомлений, проте щасливий, Перший радник безсило впав на коліна. З його обличчя не зникала блаженна усмішка, а в очах горів тріумфальний вогник. Витерши рукавом своєї сорочки кров, що засохла над його губою, чоловік повільно підвівся і на ослаблених ногах попрямував до галявини, де на нього чекав його кінь.

Тепер, захистивши власне королівство, Мир мріяв про довгоочікуваний відпочинок. Він хотів впасти на м’яке ліжко і поринути у глибокий сон, аж до наступного ранку. Чоловік так давно не відпочивав, що тепер відчував, як його втомлене тіло нестерпно болить, а розум накриває туманом.  

Однак, відпочити Миру так і не судилося. Минувши палацову браму, чоловіка зустріли вороже налаштовані гвардійці.

- Правитель бажає вас бачити!

Грубим, без емоційним голосом промовив один з вартових, обдавши Мира холодним поглядом.

- А це не зможе зачекати. Я надто втомлений з дороги.

Перший радник не мав жодного бажання вислуховувати промови брата, якими б ті не були. Тому, без жодних вагань, він обійшов вартових, впевнено крокуючи до власної кімнати.

- Це не обговорюється.

Озброєні чоловіки вмить оточили Мира, взявши того у щільне кільце.

- Що ж, тоді ведіть мене до вашого правителя.

Був би це якийсь інший день, Мир обов’язково б показав цим нахабам, хто тут головний. Та сьогодні чоловік був знесиленим і на безглузді суперечки просто не мав жодних сил.

- Брате, якщо ти знову покликав мене на свої повчальні промови, то благаю, давай не сьогодні.

Увійшовши до кабінету короля та зачекавши поки вартові підуть геть, Мир втомлено опустився у крісло.

- Де ти був?

Окинувши чоловіка швидким поглядом, Славір знову повернувся до вивчення сувоїв, що лежали на його столі.