Розділ ІІ. «Часи до великої війни». Глава 32

Глава 32

І поки перший радник вирішував проблеми у Волесі. Король уважно вислуховував доповідь капітана Ротена у своєму кабінеті.

- Правителю, загін готовий. Завтра зранку вони почнуть прочісувати територію лісу.

- А ви швидко.

Славіру лишалося тільки дивуватися спритності свого воєначальника. Ще минулого ранку вони обговорювали на зібрані про можливість вирішення загрози, що нависла над Тагатом. А вже наступного вечора капітан Ротен доповідає, що все готове. 

- Безпека Тагата для мене на першому місці, правителю. Ми повинні розібратися із тією нечистю, що жахає наших людей.

Рішучість та впевненість капітана, дивним чином передалися і Славіру. Йому й самому раптом дуже закортіло з’ясувати, що за монстри оселилися у лісах Тагата.

- Що ж, тоді, завтра чекатиму від вас першого звіту.

- Звісно, правителю.

Вклонившись, капітан покинув кабінет, залишивши Славіра наодинці.

Дуже давно, ще до існування Тагата, ліси Вільних Земель були безпечними для людей. Саме вони оберігали їх від набігів дикунів. Але з того дня, коли вороги знищили Балімі, щось темне і лихе поселилося серед товстих дерев лісу. Славір не знав, що це чи хто. Втім, відчував, що воно якось було пов’язане з його братом.

До тієї жахливої події Мир був життєрадісним і милим хлопцем, готовим в будь-яку мить прийти на допомогу. Однак, після – він почав змінюватися. Спочатку, Славір не надавав значення дивній поведінці брата. Чоловік списував це на біль від утрати. Та минали цикли, зводилися вежі, будувалися фортеці, народжувалися міста і разом з ними змінювався і сам Мир. Хлопець замикався у собі. Він постійно озирався і часто зникав у лісі.

Одного разу, Славір, навіть, намагався простежити за братом, пішовши за ним.

- Брате, нащо ти йдеш за мною?

Чоловіка й досі брали дрижаки, варто було йому згадати про той день. Голос Мира був тоді тихим, а погляд хижим і темним немов сама ніч. Він, майже, одразу збагнув, що за ним стежать.

- Я хвилююся.

Славір намагався приховати свій страх. Хоча добре знав, що від брата не вбережеш своїх емоцій. 

- Зі мною все добре, брате. А тепер йди собі додому.

Хлопець вже збирався йти далі, втім Славір не мав наміру його відпускати без пояснень.

- Брате! – Чоловік вхопив Мира за руку. – Не відвертайся від мене! Ти все, що я маю. І я не хочу втратити ще й тебе. Чому ти кожного дня ходиш до лісу? Що там є такого, що так манить тебе?

Спочатку Мир не відповідав. Він дивився на міцну руку брата, що зараз тримала його і про щось довго думав.

- Брате, поговори зі мною.

Тоді, як Мир мовчав, для Славіра ця тиша ставала надто болючою. Він бачив, що хлопець вагається – говорити йому, чи ні. Та чоловік не збирався так просто здаватися. Щось мучило його брата і він хотів знати, що саме.

- Не тримай у собі всі свої клопоти. Розділи їх зі мною.

- Я… я…

На мить, плечі хлопця втомлено опустилися, а на обличчя лягла сіра тінь. Раптом, йому так закортіло скинути з себе весь тягар, що лягав на його плечі важкою ношею, що він важко видихнув та ледь чутно промовив: 

- Я втомив…

Однак, Миру не судилося розповісти тоді правду. Зненацька, за його спиною почувся шурхіт листя та сухих гілок. Щось велике і страшне наближалося до чоловіків із темних глибин лісу.

Відчувши раптовий холод і страх, що закрадався десь глибоко в середині, у Славіра виникло бажання якнайшвидше вибратися з цього місця химерного місця.

- Мире, нам краще забиратися звідси. У мене не добре передчуття.

Ніби підтверджуючи слова короля, до шарудіння одразу ж додалося й тихе гарчання. Воно було низьке, гортанне, таке, що пробирає до кісток. Чоловік не бачив, що за звір його видає, але чомусь знав, що це щось велике і по-справжньому моторошне.

- Ти йди, а я залишуся.

Слова Мира прозвучали, як грім серед ясного неба. В його очах не було ні страху, ні сумнівів. Здавалося, що він добре знав того, хто ховався у темряві.

- Але я тебе на залишу тут самого!

Славір не мав наміру покидати свого молодшого брата наодинці із невідомим.

- Я сказав – іди!

Зазирнувши у вічі старшому братові, очі Мира раптом стали ще темнішими.

- Ти зараз підеш додому. І більше ніколи не повернешся сюди. Тебе не буде цікавити ані цей ліс, ані те, що тут живе.

Голос хлопця був тихим. Кожне слово він промовляв чітко, не відводячи свого погляду від Славіра.

- Зараз я піду додому. І більше ніколи не повернуся сюди.

Чоловік, неначе зачарований, повторював слова брата. Він більше не звертав уваги на гарчання і холод, що пронизував до кісток. Його перестала турбувати дивна поведінка Мира. Славіру просто кортіло піти додому.

- Йди, Славіре. Йди додому. А я скоро повернуся.