Розділ ІІ. «Часи до великої війни». Глава 29

Багато людей здатні розчарувати та зрадити нас. Однак, лише деяким вдається розбити вщент нашу душу та зламати наше «я». І якщо зраду чужинця ми сприймаємо із високо піднятою головою. То зраду рідної людини не здатні пробачити, навіть, через плин років. 

Глава 29

Більше двохсот років тому. Простори Вільних Земель.  

Колись дуже давно, коли ще не існувало ні королівства Тагат, ні королівства Ядогар, а землі були вільними – на схилі безкрайньої води жило одне поселення, що називалося Балімі. Народ там був миролюбним та веселим. Обробляючи поля та пораючись по господарству, люди проживали тут досить спокійне та одноманітне життя.

- Ну ж бо, брате, поквапся! – Молодий юнак, високий, худорлявий з темним, як ніч волоссям, що вільно спадало на плечі, стояв на піщаному березі, підганяючи свого надто повільного старшого брата. – Ще трохи і ми запізнимося. І тоді нам доведеться гнути спини на грядці.

- Мире, у нас ще вдосталь часу. Деякі, он навіть зі своїх хатин ще не повиходили. А ми вже стільки всього встигли переробили.

- Як би не я, Славіре, ми би й цього не зробили.

Мир вправно закидав до човна сіті та інші знаряддя для вилову риби. Тоді як його старший брат ліниво стояв на березі, вдивляючись у безкраї води.

На відміну від Мира, Славір не дуже полюбляв рибалити. Море його лякало. Здавалося, кремезний на вигляд юнак, сповнений сил та енергії нічого не повинен був боятися. Проте, будучи ще малим, він мало не пішов на дно. Величезна хвиля накрила батьківський човен, забираючи з собою всіх, хто на ньому був. Хлопець і досі не міг забути, як швидко билося у ті хвилини його серце. Вуха закладало, а груди наповнювалися водою, що обпікала зсередини немов лава.

- Ти й досі не можеш відпустити той страх?

За спогадами, Славір і не помітив, як позаду нього опинився брат.

- Мабуть, це сильніше за мене.

Знизавши плечима, хлопець мовчки пішов до човна.

- Ти ніколи не розповідав про той випадок. Навіть мені.

Мир йшов за братом.

- Але ти все одно знаєш.

- Підслухав розмову батьків. Матінка тоді сварила батька. Казала, що більше в житті не дозволить йому брати тебе з собою на риболовлю. Вона неабияк злякалася за тебе. Тай батько був в розпачі. Він і досі картає себе за той день.

- Йому не сподобається, що ти знову використав ті свої штуки, щоб копирсатися в його голові.

Славір поглянув на брата. Після чого почав пхати важкого човна до води.

- Я не навмисно. Воно виходить саме собою.

Мир взявся допомагати і вже за хвилину їхнє маленьке судно гойдалося на хвилях.

- Ти маєш навчитися контролювати цю свою силу.

Мир був єдиним у Балімі, хто народився з магією у крові. Мати й батько не знали, за що саме Боги їх нагородили, чи то навпаки - прокляли, але вони прийняли свого сина. Тай плем’я не мало нічого проти сахіра. Навпаки, сили хлопця завжди ставали їм у нагоді. Адже, Мир міг з легкістю передбачити погоду, сказати що потрібно для рослин, щоб цьогорічний урожай був багатим. А ще він добре розумів людські почуття. І це не найвища межа його вмінь. Просто, про інші він не наважувався нікому розповідати.

- Я намагаюся. Та мені здається, що з кожним циклом[1] сила у мені росте. Ще трохи і я не зможу її стримувати.

Хлопець вправно заскочив до човна. Він потягся до одного із весел і вже приготувався, щоб почати веслувати.

- Я звісно не знавець у всій цій магії. Та мені здається, що стримувати те, що у тобі, не варто. Чим більше ти тримаєш, тим сильніше воно виривається на волю.

Славір також забрався до човна. І брати повільно повеслували від берега.

Погода сьогодні була чудовою. Море спокійне без хвиль і вітру. Сонце приємно гріло, але не обпікало шкіри. І навіть улов був нині щедрим. Здається, брати ще ніколи не привозили додому так багато риби.

- Батько помре від захвату.

З посмішкою розглядаючи повен човен риби, Славір ніяк не міг натішитися. Як би він не навидів море і запах риби, сьогоднішня їхня риболовля була найкращою.

- Тут вистачить на ціле плем’я.

Очі Мира блищали від захвату. Та в якусь мить, хлопець закляк, а на його обличчі з’явилася темна тінь.

- Мире?...

Помітивши зміни, Славір не на жарт злякався за брата.  

- Нам потрібно додому. Щось не добре там коїться.

Нажаханий Мир, взявся за весло і почав швидко веслувати у бік берега.  

- Що ти бачив?

Також взявшись за весло, Славір почав допомагати братові.

- Щось дуже лихе.

Це все, що зміг вимовити хлопець. Погане передчуття та кров, яку він щойно бачив перед очима затьмарювали свідомість Мира. Внутрішній голос кричав йому про небезпеку, яка чатувала на березі. Та що саме чекало там на них – він не знав.