Розділ І. «І знову нове життя». Глава 21

Глава 21

Наші дні. Королівство Тагат.

Минуло п’ять днів, відколи Естер та Ераст покинули фортецю Волес і рушили у подорож темними лісами Тагата. Майже не прохідні хащі королівства нагадували дівчині Царство Мертвих. В них, як і в Джахамі, на тебе звідусіль чатувала небезпека. Тому, мандрівникам увесь час доводилося бути пильними та обережними.

- В цих лісах мешкає чимало тварюк. – Говорив капітан, коли Естер вперше почула дивні звуки, що прозвучали десь неподалік. Вони були такими моторошними і гучними, що дівчина одразу зрозуміла, що їх видають не милі створіння. – Далеко краще не заходити. До самих поселень, вони не наближаються. Але там, за межею, починається вже їхня територія.

- За межею?

Запитала Естер, з острахом заглядаючи в лісову темряву. У неї чомусь було дивне відчуття, немов за ними, з-за товстих дерев, хтось пильно спостерігає. Від думки про це її аж дрижаки брали.

- Це так звана межа лісу. Тут – правлять люди. А там – Ераст недбало вказав у глиб лісу – хижаки.

Для чоловіка цей факт був немов буденністю. Як щось звичне і нормальне. Тоді, як для самої Естер таке відкриття стало справжнім шоком. Виявляється, померти у цьому королівстві було куди простіше, ніж вижити.

- А якщо хтось перетне межу, що тоді?

Не те, щоб дівчину це аж надто цікавило, та вона все ж хотіла знати, які в неї будуть шанси, якщо ненароком їй зустрінеться місцевий хижак.

- Ну, без зброї людина навряд чи виживе. Хоча, зі зброєю шанси також не надто великі. Місцеві тварюки дуже витривалі, швидкі та сильні. Тому, колишні королі доклали чимало зусиль, щоб створити цю межу. Коли її ще не існувало, монстри час від час нападали на поселення, забираючи чимало невинних життів. Ніхто не знав, як їх здолати, чи як домовлятися із неговіркими звірами. Тоді й було вирішено використати деякі захисні символи.

- А чому не знайти спосіб убити цих монстрів?

Естер не розуміла, навіщо створювати межу, якщо можна було б просто викорінити з королівства цих тварюк. 

- Ну, по-перше, вбити цих монстрів не так вже й легко. Занадто вони вже живучі. А по-друге – як іще ми б захистили кордони Тагата? Ліс довгий і густий. Він тягнеться вздовж всього королівства. А по той його бік розкинулися зовсім інші – чужі і ворожі землі. Будувати довжелезну стіну, щоб захиститися від інших королівств було б дуже довго та занадто дорого. Тому, шукаючи спосіб уберегти власне королівство, тодішній правитель помітив одну дуже суттєву деталь. Не знати чому, та тварюки не могли покидати цей ліс. Вони були немов його заручниками. Лише декілька разів на місяць їм вдавалося ненадовго покинути свої володіння. І то, тільки у бік Тагата. Тоді, це відкриття стало дуже корисним. Зрозумівши, що страшних монстрів можна використати на власну користь, король створив межу. 

Розповідь Ераста допомогла збагнути дівчині, що монстри виступали своєрідним захистом Тагата. Така собі жива сила, що здатна роздерти будь-кого на дрібні шматки. Таке рішення було і геніальним, і ризикованим водночас. Адже, як і будь-яку іншу магію, захист потрібно було час від часу підживлювати. Бо якщо цього не робити, то існує ймовірність того, що рано чи пізно, а тварюки знову почнуть нападати на поселення.

- Це ризиковано. Магія не вічна. Рано чи пізно, а межа втратить свою силу.

Вирішила все ж поділитися своїми роздумами дівчина.

- Можливо. – Погодився з нею чоловік. – Та поки це діє.

Так, за розмовою, вони і дісталися першого поселення.

Гул і шум лунали із Каару, заповнюючи тишу лісу живою музикою.  Провівши декілька днів у тихому Джахамі, а потім і у не менш моторошному лісі, Естер вже й забула, як це - чути звуки міста. Зрозумівши, наскільки засумувала за міським гаміром, дівчині чим по швидше закортіло познайомитися із ним по-ближче. Однак, капітан швидко зупинив її порив. 

- Не можна так ризикувати. Якщо весь Волес усіяний твоїми портретами. То, не виключено, що і тут про тебе знає кожен мешканець.

«Не моїми, а Енеонореними» - Хотіла сказати йому Естер. Та все ж вирішила змовчати, лише із сумом споглядаючи на фігуру чоловіка, що зникала між дерев. Їй також хотілося опинитися серед людей. Поглянути на світ у якому вона опинилася. Познайомитися із його перевагами і недоліками. Та, видно, не судилося. І всьому виною була та дивна схожість із дівчиною, яку тут всі вважали зрадницею.  

Тому, важко зітхнувши, Естер всілася на сиру землю. Обпершись об товсте дерево, вона терпляче чекала на капітана час від часу кидаючи стривожені погляди у глиб лісу, звідки й далі продовжували лунати моторошні звуки.

- Ти дуже популярна. Тут твоїх портретів не менше ніж у Волесі. Ім’я Енеонора на вустах у кожного мешканця.

Простягаючи дівчині невелику торбу із харчами, промовив Ераст. Він повернувся ще до заходу сонця і лише з його приходом Естер змогла нарешті розслабитися. Лишати її одну у незнайомому лісі було доволі ризиковано. Про що вона і вирішила повідомити чоловікові, коли вони сіли вечеряти.

- Тобі не здається, що залишати мене наодинці у лісі, де з одного боку чатують хижаки, а з іншого може з’явитися хтось із армії короля - надто безглуздо і небезпечно.