Розділ І. «І знову нове життя». Глава 12

Глава 12

Наші дні. Царство Джахама.

Зранку Естер прокинулася на самоті. Виявляється, капітан вже давно був на ногах, і навіть встиг вполювати ще одного місцевого звіра, який чимось був схожий на курку і пацюка водночас.

- А ти рання пташка. – Посміхнулася дівчина, сонно поглядаючи на не надто привабливий майбутній сніданок.

- Не звик довго спати.

Коротка відповідь чоловіка не дуже сподобалася Естер. Надто вже стриманим він був у цю мить.

- І як тобі вдається їх ловити? Ніколи не вміла добре полювати.

Промовивши останню фразу, дівчина раптом збагнула, що бовкнула трохи зайвого. Бо судячи із виразу обличчя Деймоса, Ен, яку він знав, навряд чи колись займалася полюванням.

- Не знав, що ти взагалі таким займалася.

Чоловік з цікавістю поглянув на свою співрозмовницю.

- Ну, бували моменти, коли доводилося...

Естер намагалася викрутитися із незручної ситуації, в яку ж сама себе і загнала. Та, на щастя, капітан не став допитуватися, що ж то за такі моменти змушували дівчину виходити на полювання.

- Насправді це не так вже і складно. Потрібна витримка, швидкість і хоч якась зброя.

Капітан підняв до гори свого ножа, яким якраз чистив упійману ним здобич.

- Так, звісно… зброя.

Натягнувши посмішку наївної дурепи, Естер швидко піднялася на ноги і пішла до джерела, щоб привести себе до ладу. Здається поруч із цим капітаном її план приховувати якомога довше свою таємницю, протримається не довго.

Поснідавши, Естер і Деймос знову вирушили у дорогу. За словами капітана, цього разу їм потрібно було здолати набагато довший шлях, минаючи при цьому Озеро Спокус, Дерево бажань і ще кілька місць, назви яких дівчина не запам’ятала.

- Зупинимося ми сьогодні біля Річки Печалі. Вода у ній на щастя питна. Та й поруч є декілька старих дерев, під стовбурами яких нам навіть вдасться трохи відпочити.

- Звучить обнадійливо. -  Вони вже давно минули Чорний ліс і тепер Естер йшла позаду чоловіка, розглядаючи чудернацькі дерева, листя у яких нагадували величезні віяла і були дивовижного фіолетового кольору.

Якщо вірити капітану, то зараз вони потрапили у Сади Спокути. Плоди із цих дерев несли в собі небачену небезпеку, тому Ераст категорично заборонив до них торкатися.

- Не дуже то й хотілося. – Дівчина із насторогою поглянула на круглі ягоди зеленого кольору, які зовсім не виглядали їстівними.

- Вперше, потрапивши до цього саду, я мав необережність скуштувати одну із цих ягід.

Чи то дорога була аж такою довгою, чи у цих садах панувала якась особлива атмосфера, а можливо, капітанові просто набридло мовчати та факт залишався фактом – Деймос нарешті почав ставати трохи говірким.

- Саме тоді я по-справжньому пошкодував, що став масонцем. Мене днів п’ять переслідували всі ті, кого я колись вбив. Та жахливим була не їхня присутність, чи голоси, які без перестану лунали в моїй голові. А те, що я відчував їхню біль на собі. Ту, що вони пережили в момент своєї смерті. Тому, не раджу тобі їсти ці плоди. Якщо не хочеш відчувати біль тих, кого ти ненароком, або ж умисно образила.

Розповідь Деймоса неабияк розчулила і вразила Естер. Вона і подумати не могла, що чоловік, який вдає з себе непробивну брилу, насправді відчуває невимовний біль та розпач. Несе на своїх плечах тягар власних дій.

Після Садів Спокути, мандрівники дійшли до Озера Спокус. І на скромну думку Естер, цю водойму потрібно було назвати Озером Багнюки чи антисанітарії. Бо якщо бути відвертим, спокусливого тут не було абсолютно нічого.

Звичайна собі водойма, що розлилася на відкритій місцевості була просякнута чорним мулом і огидним смородом, який просто виїдав очі.

- Прикрий ніс і намагайся не вдихати цього запаху. Саме він і змушує душі божеволіти, навіюючи їм солодкі марення. А щойно вони піддаються спокусі, озеро затягує їх на своє дно, навіки перетворюючи у своїх бранців.

- Щось мені підказує, що ці випробування не всі здатні пройти до кінця.

Дівчина прикрила своє обличчя рукавом сорочки, намагаючись не вдихати цього смороду на повні груди. Не дуже їй і кортіло ставати навіки бранкою цього болота.

На щастя, Озеро вони минули досить швидко. І цей кошмар залишився позаду.

- До ночі залишилося не так вже і багато часу. А ми ще не дійшли до Дерева Бажань.

Деймос поглянув на червоне небо, яке на думку Естер взагалі не змінювалося за весь час їхньої мандрівки.

- Як ти знаєш, що вже вечоріє? Небо ж залишається не змінним.

Дівчина вдивлялася у червону порожнечу, намагаючись розгледіти там бодай якусь ознаку того, що скоро настане ніч. Та здається, їй це було не під силу.

- Все дуже просто.

Деймос підійшов до Естер і став позаду неї.

- Бачиш ту яскраво-червону лінію, що йде вздовж усього неба?