Розділ І. «І знову нове життя». Глава 11

Глава 11

Наші дні. Царство Джахама.

Дивно, та подорожуючи Царством Джахама вже добрячих годин п’ять, Естер так і не помітила жодного живого створіння. Складалося враження, що тут вже досить давно ніхто не мешкає. Лише самі дерева, від яких хотілося триматися подалі і чорна трава, що нагадувала собою суцільне згарище. Тому, про яких саме місцевих страшних жителів говорив капітан на початку їх подорожі, дівчині лишалося тільки здогадуватися.

Добряче втомившись та зголоднівши, Естер вже ледь пересувала ногами, від чого їх темп помітно сповільнився. І якщо Деймоса це непокоїло і нервувало, то в голос він не промовив і слова, терпляче чекаючи свою супутницю, коли та добряче відставала.

- До печери вже недалеко. Там ми зможемо перепочити і перечекати ніч.

Говорив чоловік, помічаючи як Естер із сухими гілками у руках з останніх сил  рухається уперед.

- Якщо тобі потрібно перепочити, то ми можемо зупинитися ненадовго.

- Якщо я зупинюсь, то вже точно залишуся тут. Тому, краще ходімо далі.

Естер відчувала, як сили її потрохи полишають. Ноги нестерпно гуділи, а тіло боліло так, ніби вона весь цей час не йшла, а приймала участь у боях в якості тренувальної груші.

На щастя, капітан мав рацію, і вже за пів години вони опинилися біля невисокої скелі із темним отвором по середині.

- А ти певен, що там безпечно? – Естер з насторогою поглянула у прохід, де окрім непроглядної темряви та могильної тиші не було більше нічого.

- Цілком. – Чоловік не вагаючись переступив прохід і зник у суцільній ночі цієї не надто привітної скелі.

- Міст також був безпечним. 

Дівчина трохи вагалася ступити перший крок. Від недавніх пір такі темні місця її лякали і не вселяли жодної довіри.

- Якщо я помру, то в цьому буде винен цей чоловік.

Зробивши декілька заспокійливих вдихів, Естер все ж зробила крок, розчинившись у похмурій скелі.

Дивно, та дівчина, окрім як суцільної темряви, холоду та вогкості більше й не очікувала нічого побачити у цій печері. Принаймні, на її думку, саме так і повинно було бути у місцях, що ховалися глибоко під землею. Але не тут. Кам’яні стіни печери були густо усіяні невідомими мінералами, що переливалися блакиттю, яка так вдало освітлювала це темне місце. Здавалося, що тут було набагато світліше ніж на поверхні.

Трохи роздивившись навкруги, Естер помітила Деймоса, який вже спускався униз по ледь помітній глиняній стежині. Не бажаючи відставати і тим більше губитися у цьому місці, дівчина швидко наздогнала капітана.

- Кажуть, що це сльози померлих. Тих, чиї душі так і не потрапили ні до Парадісу[1], ні до Джахами. Від того і назва – Печера Сліз

- А вони безпечні? – Дівчина ще раз поглянула на яскраві мінерали, які тепер вже не так приваблювали її.

- Цілком. Головне не торкайся до них. Хто знає чиї спогади ти потурбуєш. – Ераст не зупинявся, продовжуючи спускатися у глиб печери. – Не всі вони можуть бути приємними.

- Не дуже то й хотілося.

І якщо на початку Естер ще хотіла відчути, якими на дотик можуть бути ці загадкові мінерали, то зараз у неї це бажання зникло назавжди. Їй і своїх спогадів вистачало.

Опинившись достатньо глибоко, Деймос обережно поклав сухі гілки на землю.

- Тут ми і зупинимося на ніч. Зараз я розведу багаття. Там, трохи далі є джерело з гарячою водою. У ньому ти можеш скупатися. – Чоловік вказав у правий бік. – А там, - він провів рукою у протилежний бік, – в одній зі стін ти помітиш струмінь води. Її можна пити.

- Ти десь йдеш? – Дівчині здалося, що такі інструкції капітан дає їй не просто так.

- Не знаю як ти, а я зголоднів. А враховуючи те, що ми у світі, вщент позбавленому людських благ, їжа сама собою до нас не прийде. Зараз, я лише розпалю багаття, за яким тобі доведеться час від часу слідкувати і одразу ж піду на полювання.

Не гаючи більше ні хвилини, Деймос взявся за роботу. Розклавши гілки, та діставши із кишені два невеликих камені, що тут були вочевидь аналогами кресал, капітан дуже вправно і швидко розпалив багаття.

- Не знаю чому, та тут вогонь буде горіти повільніше і гріти сильніше. Така вже особливість цієї печери. Тому, цього хмизу нам має вистачити до ранку.

Естер не промовила і слова, тихо підійшовши до вогню, та наставивши над ним свої, як виявилося, промерзлі руки. Дівчина й досі не могла припинити розглядати стіни цією унікальної печери.

- Це ж скільки померлих так і не змогли віднайти спокою.

Естер так була заглиблена думками, що й не помітила, як промовила своє запитання у голос.

- Гадаю, цій печері не однин вік.

- Це напевно страшно, не мати свого місця після смерті?

- Невимовно.

Відповідь капітана трохи ошелешила дівчину. Та більше задати йому питань вона не мала можливості, оскільки чоловік розвернувся і швидким кроком покинув печеру, залишивши дівчину сам на сам зі своїми роздумами.