Розділ І. «І знову нове життя». Глава 10

Глава 10

Десь у далекому минулому. Республіка Лертарія[1].

Вперше, прокинувшись у чужому світі, Естер відчувала себе розгубленою і наляканою. Вона не розуміла де опинилася, не знала що їй слід робити далі і куди йти. Її життя в одну мить перетворилося на порожню книгу, яку дівчині довилося самотужки писати з чистого листа.

Розплющивши очі, перше, що побачила Естер були сонячні промені, які пробивалися крізь густе листя дерев. Місцевість для дівчини була незнайомою, однак дуже приємною та миловидною. Літній ліс неабияк заворожував своєю ранковою прохолодою та чарівністю. Високі дерева із товстими стовбурами створювали затишок та комфорт. А мелодійний спів птахів робив це місце живим.

Роззирнувшись довкола та збагнувши, що зовсім не знає цього місця, принцеса розуміла, що їй потрібно знайти бодай когось, хто б допоміг зрозуміти де вона опинилася.

Для цього дівчина спробувала скористатися своїми силами. Адже, за допомогою стихії повітря їй хоч і не довго, та все ж не погано вдавалося здійматися над землею. А піднявшись до гори, вона б усе роздивилася і одразу б збагнула, куди їй потрібно рухатися далі. Однак, як Естер не намагалася – її магія не діяла. Вона не те щоб літати, навіть маленького листочка не могла підняти із землі. І це неабияк лякало дівчину. Щоб збагнути що не так, принцеса, заплющивши очі, почала прислухатися до своєї магічної серцевини так, як її вчили на заняттях медитація. Та як дівчина не намагалася, окрім власного серцебиття вона більше не чула і не відчувала нічого. А це значило лиш одне – у Естер більше не було сил. Тепер вона була знову порожньою, як і десять років тому.

І як би принцесі у цю мить не хотілося плакати і битися в істериці, вона щосили стримувала свої емоції. Зараз був не надто вдалий момент для прояву власних слабкостей. Принаймні, так би сказав батько Естер, який особисто навчав її тактиці правління і на кожному занятті повторював, що правителі не вправі опускати руки і впадати у відчай при найменшій невдачі чи безвихідній ситуації. Тому, зціпивши зуби і навіть близько не знаючи, куди їй слід рухатися, дівчина вирішила йти навмання. Це все ж було краще ніж просто стояти на місці посеред лісу і чекати якогось дива. 

Скільки часу Естер витратила на те, щоб дістатися до найближчої цивілізації вона не знала. Та помітивши першу хатину, що виявилася придорожньою таверною,  дівчина збагнула декілька речей.

По-перше, селище, яке їй так люб’язно назвав власник убогої, на перший погляд, забігайлівки і яке дівчина, як не намагалася, так і не змогла вимовити, точно не входило у перелік поселень Східних Об’єднаних Королівств, назви яких Естер, як принцеса – знала напам’ять.

По-друге, як виявилося, вона чудово володіла місцевою мовою та не погано  розуміла їх письмо. І це відкриття трохи порадувало принцесу. Адже, як би це дивно не звучало, та про комунікативні та лінгвістичні проблеми їй тепер не потрібно було хвилюватися.

По-третє, у невеликій торбині, що висіла через плече і яка разом із одягом чарівним чином опинилися на ній при пробуджені, дівчина виявила мішечок із золотими монетами та аркуш паперу, на якому каліграфічним письмом було виведено її справжнє ім’я, дата та місце народження. Тоді вона ще не дуже розуміла цінності цього документа. Та згодом, саме він став її перепусткою до Республіки Лертарії, куди без вагань дівчину скерував власник таверни. 

І як недивно, та саме так називався новий дім Естер. І саме там, пристосувавшись, вона почала своє нове життя, що кардинально відрізнялося від попереднього. Адже, у цьому світі Естер більше не була принцесою, не мала магічних здібностей і не жила у розкішному палаці, де кожну її забаганку виконували слуги.

Тепер вона перетворилася на звичайну дівчину, яка нічим не відрізняла від решти жителів Республіки. Ні зв’язків, ні слави, ні визнання. Сама лиш невідомість та випробування, що одне за одним формували із вихованої у розкоші дівчинки нову особистість.

- А що це за місто? – Випитувала у перехожих Естер, невпевнено крокуючи вуличкою кам’яного містечка.

- Ти що не місцева? – Відповідь випадкової дами прозвучала грубо та якось не дуже привітно.

- Ні… - Тон незнайомки, одягненої у яскраве, дещо зухвале вбрання, дівчині зовсім не подобався. Та вона перша, хто хоча б якось відреагував на її питання.

- Хм… давненько у нас не було приїжджих.

Затягнувши тонку цигарку, жіночка якось аж надто відверто розглядала Естер, від чого та почувала себе ще більш некомфортно. 

- І звідки ж ти така гарненька будеш? Йоскер? Кармаул? А може якісь екзотичні острови?

- Я не…

Жодне з цих міст принцесі було невідоме, тому вона не знала, що їй сказати.

- Не хочеш відповідати, діло твоє.

Жінка байдуже знизала плечима.

- Я з Лурта.

Дівчині раптом згадалася назва з папірця, який зараз лежав у її торбинці.

- Лурт? Далеченько ж тебе закинуло.

Дамочка  ледь не присвиснула. Естер навіть не знала, що жінки взагалі так уміють робити.

- Напевно…

Оскільки вона й уявлення не мала, що то за місто Лурт і наскільки воно далеко конкретно від цього місця, то й відповідати вирішила без жодної конкретики.