Розділ І. «І знову нове життя». Глава 4

Глава 4

Десь у далекому минулому. Королівство Валенія[1].

- Матусю, розкажи мені історію.

На великому ліжку сиділа маленька дівчинка років п’яти, звісивши свої ніжки до низу та кумедно ними хитаючи туди-сюди.

- Люба, вже надто пізно. – У кімнаті, біля столику із дзеркалом, сиділа жінка. Її світле волосся було зібране в елегантну високу зачіску. Саме у цю мить жінка одягала на свої вушка сережки із блакитним камінням, що дуже личили у тон її вечірньої довгої сукні.

- Ну, будь ласка. Одну малесеньку казочку. – Дівчинка із благанням дивилася на свою матусю.

- Гаразд. Але тільки одну. – Жінка встала із-за столику і підійшла до ліжка.

- Але ти маєш чемно лежати у ліжку. – Промовила вона, намагаючись здаватися суворою.

Не зволікаючи ні хвилини, дівча швидко залізло під ковдру, чемно приготувавшись слухати захопливу історію перед сном.

- І яку ж казку хоче почути моя зіронька? – Жінка сіла на краєчку ліжка, поклавши свою руку поверх маленької ручки своєї донечки.

- Про принцесу. Хочу про принцесу. – Весело щебетала мала.

- Знову про принцесу? – Мати зробила вигляд, що дуже дивується, хоча вже давно знала про яку казку її попросить донька. Аж надто сильно вона обожнювала цю історію.

- Ну будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка.

Сірі оченята малечі сяяли від приємного очікування.

- Гаразд, про принцесу, так про принцесу.

Здалася нарешті жінка, не витримавши таких милих умовлянь малечі.

- Ура… - Дівчинка весело посміхнулася, із захопленням поглядаючи на свою мати.

- В одному чарівному королівстві жили король та королева. – Почала свою розповідь жінка, погладжуючи маленьку ручку донечки. – І вони дуже сильно кохали один одного. Ця любов була такою щирою і міцною, що всі навколо дивувалися, а подекуди і заздрили їм. Та все ж лихо не обійшло стороною короля і королеву. Як вони не просили, як не благали, та могутня Діділія[2] ніяк не хотіла їм дарувати дитя. І що тільки не робила молода королева, до яких лікарів і знахарів не зверталася – всі вони лиш розводили руками і казали, що не в змозі нічим зарадити. І тоді, втративши будь-яку надію, королева пішла до храму і впавши на коліна декілька днів поспіль вимолювала у Богині, щоб та змилувалася над нею і подарувала їй дитя. І знаєш що трапилося?

Жінка ніжно поглянула на свою донечку, і продовжила:

- Діділія змилувалася над бідолашною королевою і подарувала їй дитя. Та, на жаль, і тут доля до королеви не була такою поблажливою. Носивши свого маля під серцем, королева дуже хворіла і була такою слабкою, що всі навколо говорили, що і вона, і її дитя помруть. Однак, королева й не думала здаватися. Вона наполегливо намагалася оберігати своє чадо і робила все можливе, щоб зберегти йому життя.

Дівчинка із цікавістю слухала розповідь своєї матері, намагаючись лежати тихенько неначе мишка. Що, насправді, для непосидючої дитини було вкрай важко.

- Найкращі лікарі, найвідоміші знахарі і маги побували у палаці знесиленої королеви. В надії врятувати життя своєї дитини, вона спілкувалася і вислуховувала думки не лише знавців власного королівства, а й інших держав. Та всі вони лише розгублено розводили руками, говорячи, що не знають чим можна тут зрадити. Зрозумівши, що їй ніхто не в змозі допомогти, королева все ж зневірилася. Так, втомлена та знесилена, вона повільно прогулювалася у саду, погладжуючи свого великого животика та ніжно промовляючи «Нічого моя люба. Матуся щось вигадає і обов’язково тебе врятує». Раптом, позаду почувся хрускіт гілок, що неабияк налякав королеву. «Вибачте, Ваше Величносте. Я не хотів вас налякати». З-за дерев з’явився старий чоловік. Це був один мандрівників, якого король і королева радо прийняли у палаці напередодні. Адже, допомога людям, які цього потребують, входила в один із обов’язків короля та королеви. «Не варто вибачатися, пане Хеліг» - промовила королева своєму гостю. «Це просто я останнім часом стала зовсім не уважною і далі свого носа нічого не бачу і не чую».

- Справа не у вашій уважності, а в тому, що ви сильно занепокоєні, Ваше Величносте. – Чоловік йшов поряд із королевою, обпираючись на свою тростину, яку завжди носив із собою.

- Дозвольте розповісти вам одну дуже стару легенду? – Старий зупинився і поглянув на жінку.

- Звісно ж дозволяю, пане Хеліг. Слухати ваші історії – саме задоволення. Відколи ви гостюєте у цьому палаці я тільки і чекаю на вашу нову оповідку.

Королеві неабияк подобався цей старий чоловік із довгою сивою бородою. Вона вважала його дуже мудрим та добрим. А ще, поряд із ним, королева забувала про всі свої проблеми.

- А хіба так буває, матусю? Що поряд з кимось ти можеш забути про все-все? – Дівчинка дивилася на жінку своїми великими очима, які були ще так по дитячому щирими та наївними.

- Звісно ж можна, люба. – Жінка погладила свою донечку по голівці, ніжно їй посміхаючись. – Головне знайти для цього потрібну людину. Але ти мене перебила. На чому я закінчила.

Легенько постукуючи себе вказівним пальцем по підборіддю та дивлячись кудись у бік, жінка робила вигляд, що згадує на чому ж її перервали.