Розділ І. «І знову нове життя». Глава 3

Глава 3

Наші дні. Фортеця Волес.

Естер йшла за капітаном у цілковитій тиші. Вона намагалася не відставати від його швидкої ходи, водночас з цікавістю розглядаючи все навкруги та запам’ятовуючи кожну деталь цього місця.

На подив дівчини, в середині фортеці, яку капітан називав Волесом, виявилося справжнє містечко, де на повну вирувало життя. Велика площа, довкола якої виростали двоповерхові, а подекуди і трьох поверхові будиночки. Лавки з різними товарами, між якими совгали зацікавлені і не дуже покупці. Дітлахи, які невгамовно бігали ховаючись у темних провулках вузьких вулиць. Здавалося, бійня та руїни ззовні анітрохи не вплинула на тутешніх мешканців. Кожен продовжував жити власним розмірним життям. Та це було лиш перше враження. Адже, чим далі дівчина віддалялася від головної брами, тим більше вона ловила на собі погляди оточуючих. І від цього їй хотілося як найскоріше зникнути звідси, або ж сховатися у місці, де на неї не будуть дивитися із такою зневагою та ненавистю.

- «Нащо він її привів».

- «Краще б вона здохла у тому лісі».

- «Потрібно було лишити її Пожирачам»

- «Зрадниця»

- «Брудна Сахіра»

Тихі перешіптування місцевих жителів відбивалися у голові Естер так, неначе всі ці слова кричали їй у самісіньке вухо. Здавалося, всі ці люди полишили свої справи і тепер завзято намагалися зачепити неприємним словом і так до смерті налякану дівчину.

- Бен, моя кімната там де і завжди?

Заглушена звинуваченнями місцевих, Естер не одразу помітила, як вони з капітаном опинилася у холі якогось будинку. Слава Всевишнім, тут не було людей.

- Так капітане. Ось ключ. – Старий сивоволосий чоловік передав срібний ключ Деймосу і той, не чекаючи поки їх хтось проведе, знову взяв розгублену Естер за руку і повів сходами на другий поверх.

В кімнаті, яка була останньою по коридору, виявилося напрочуд просторо та затишно. І якби не вся ця дивна ситуація, то Естер напевно б тут сподобалося. А так – вона ще не до кінця розуміла, що відчуває.

- Ось тримай. – Капітан простягнув трохи розгубленій і спантеличеній дівчині кухоль із водою.

- Дякую.

Швидко випивши все до останньої краплі, Естер відчула полегшення. За всіма подіями вона навіть не звернула уваги на те, як сильно її мучила спрага.

- Потрібно, щоб тебе оглянув лікар. – Деймос ледь торкнувся чола дівчини і та скривилася від болі.

- Думаю, нічого серйозного. – Естер видавила із себе ледь помітну посмішку і вловивши поглядом столик, на якому стояв глек з водою, швидко пішла туди, щоб поставити порожній кухоль.

- Все одно, потрібно щоб він промив рану. Можливо вона і не глибока, та зараження ніхто не відміняв.

Естер не знала, що відповісти капітану, тому лиш мовчки знизала плечима.

- А ще тобі потрібно змити з себе весь цей бруд і кров.

Чоловік продовжував стояти позаду, пильно розглядаючи напружену спину дівчини.

«Кров» - від цих слів, Естер поглянула на свої руки. І справді, на них було чимало тієї, здавалося природньої, але водночас і огидної рідини, яка вже давно встигла висохнути та міцно приклеїтися до ніжної шкіри. Перед очима вмить з’явилося те поселення і дівчині стало не пособі.

- Ми тут залишимося лише на одну ніч. А завтра на світанку вирушимо до столиці. Шлях туди не близький. Дорога займе днів сім, не менше. Однак, там тебе чекає куди більш гуманне покарання ніж тут.

- А чому не можна вирушити зараз? – Щоб не думати про почуте, Естер швидко випалила своє питання, навіть не встигнувши його добре обміркувати.

- Хоч Тагат[1] і безпечне королівство, та вночі на його просторах можна зустріти чимало диких тварюк. До того ж, тобі потрібно трохи відпочити. І мені не завадить перевести дух. Занадто важким видався цей день. Тому, краще перечекати тут.

А трохи помовчавши і зрозумівши, що дівчина не промовить і слова, капітан тихо додав:

- Я вже піду… покличу лікаря.

- Капітане. – Деймос вже майже вийшов з кімнати, коли Естер, запхавши руку до кишені, раптом  згадала про дещо.

- Там у поселені, був чоловік. – Вона витягла кулон, з сумом поглянувши на нього. – Він помирав і хотів, щоб я дещо зробила. Просив про послугу.

Ераст, який вже стояв у прочинених дверях, повільно розвернувся і підійшов до дівчини.

- Він просив передати це Мері. – Естер протягла капітану ланцюжок, що висів між її брудними пальцями. – Я не знаю…

- Аскольд був гарним воїном. Таких як він дуже мало.

Капітан із тугою поглянув на кулон. Здається, він дуже добре знав того чоловіка і зараз неабияк сумував за ним.

- Знаєш, жодного із померлих у тому поселені ми не зможемо поховати із усіма належними почестями. Всіх їх сьогодні заберуть Пожирачі у своє темне царство. Однак, цей кулон буде світлим нагадуванням для Мері про її чоловіка.

Деймос потягнувся за кулоном.