Розділ І. «І знову нове життя». Глава 2

Глава 2

Наші дні. Десь в Сайора[1] поблизу королівства Тагат.

Ходять легенди, що на нічному небі щоночі з’являються не просто зірки, а душі тих, хто вже давно помер. Вони безмовно спостерігають за живими, захищаючи та підтримуючи їх. Такі собі Янголи-охоронці. Та серед тих охоронців, якщо дуже добре придивитися, можна помітити одну напрочуд особливу зірку, що відрізняється від решти. Щоправда, ця зірка, з’являється на чорному полотні лише раз на десять років. І разом зі своєю появою, вона приносить на землю незбагнені дива, що здатні докорінно змінити твоє життя.

«Чуєш, Чуєш, голос мій.

Кличу я тебе, мерщій.

Скоро сонечко зайде

Небо зорі принесе.

Ти поглянь скоріш на гору

Відшукай зорю чудову.

Та з бажанням будь уважна,

Чари – часом не здоланні. 

Слухай серце, дій розумно

Не звертай з шляху,

Як важко.

Пам’ятай про дім, голубко.

Та нового не чужайся.

У гонитві за минулим

Не згуби свого бажання.

Залишися там, де добре

Де тебе цінують, дбають.

Пам’ятай, зоря чудова

Вмить здійснить твоє бажання.

Просто, знай, що  шлях до нього

Буде довгим, невблаганно.

 Ти поглянь скоріш на гору

Відшукай зорю чудову.

Лиш до неї доторкнись,

Світ навколо роздивись»

Слова давно забутої неньчиної колискової все лунали і лунали в голові Естер, водночас поєднуючись із криками розпачу та болю, що доносилися десь ззовні. Спочатку, дівчині здалося, що це всього лиш сон. Та чим більше її свідомість ставала яснішою, тим виразніше звучали крики та стогони довкола.

Розплющувати очі цього разу було вкрай важко. Немов щось заважало Естер прийти до тями. У скронях нестерпно пульсувало, а у вухах гуділо, що робило це пробудження ще більш важким. Потягнувшись руками до обличчя, дівчина торкнулася скронь, міцно стискаючи їх пальцями та намагаючись хоч трохи прибрати цей клятий біль. Відчувши за якусь мить щось вологе на своїй шкірі, Естер швидко розплющила очі, уважно розглядаючи червону рідину, що тепер яскраво виділялася на її пальчиках. 

- Кров…але як?

Повністю розгублена та збита з пантелику, дівчина приклала чимало зусиль, щоб все ж змусити себе підвестися на ноги та нарешті поглянути на місце, в якому вона опинилася цього разу. 

- О Господи… - Ледь чутно промовила налякана Естер, озираючись навкруги. – Що ж тут трапилося?

Перед очима дівчина відкривалася не дуже приємна і мила картина. А якщо бути точнішим - вона була абсолютно жахливою та моторошною. Вщент зруйновані помешкання, на руїнах яких ще тліло, глухо потріскуючи,  помаранчеве полум’я. Здавалося, воно прагнуло залишити, від колись розкішних будинків, лише сам попіл, який з часом рознесе по світу невгамовний вітер, залишивши тут саму лиш порожнечу. А довкола всього цього згарища лежали мертві люди, тіла яких були жорстоко понівечені.

Ледь стримуючи нудоту, що так наполегливо підступала до горла та щосили борючись із запамороченням, Естер поволі почала просуватися у перед. Дівчина не мала жодного бажання довго залишатися у цьому місці, яке її страшено лякало. Тут не лише місце, а й повітря було повністю просякнуте кров’ю.

Десь в далині пролунав крик жінки, від якого Естер на мить заклякла на місці. Ще в житті їй не доводилося чути і бачити стільки болю. Від розпачу і того, що оточувало дівчину довкола, по її щоці скотилася одинока сльоза. Це місце не подобалося Естер. Воно лякало і водночас доводило її до нелюдської істерики. За своє не коротке життя, про війну дівчина знала лише із підручників і навіть уявити не могла, що насправді це виглядає в рази страшніше та жорстокіше, ніж це описують на білих сторінках.

- Допо…можіть… - Біля ніг Естер почувся хриплий тихий голос.

- О Всевишні! – Дівчина швидко опустилася на коліна та почала обережно обмацувати тіло пораненого чоловіка, намагаючись знайти серед крові та  брудного одягу якісь рани.

- Ось… візьміть… - Незнайомець своїм голосом змусив налякану Естер припинити пошуки та поглянути на простягнуту тремтячу руку, між пальцями якої висів срібний ланцюжок з кулоном. – Передайте… кха-кха-кха.

Важкий кашель перервав прохання чоловіка.

- Передайте його моїй Мері. Скажіть, що я її кохав… безмежно кохав.

- Щойно я вас звідси витягну ви й самі їй все скажете. – Естер і гадки не мала, як саме може допомогти цьому бідоласі та чомусь не хотіла думати про те, що це останні хвилини чоловіка. – От тільки б зрозуміти, як вам допомогти. – Дівчина розгублено роззирнулася довкола, намагаючись знайти серед руїн бодай якусь поміч. Вона й уявлення не мала куди потрібно доправити цього солдата і чи взагалі його можна чіпати.