Епілог

Літнє спекотне сонце гралося промінням на галявині. Віяв легкий вітерець, торкався розквітлих квіток, зеленого листя дерев.

– Що ти робиш?! – гукнув малий хлопчина, до дівчини, яка керувала кораблем.

То був не справжній, не реальний морський лицар. Всього-на-всього дитячий макет. Оббиті кольоровими дошками боки, палуба була зелена, був штурвал, ото кермо і лоскуток тканини, що розвивівся на вітру.

– Куди ти їдеш? Можна з тобою? – знову запитав зацікавлений хлопчик.

–  Я не їду, а пливу, хіба не бачиш,– строго відповіла білявка, вдавала що попереду і справді море.

– Але він на суші! – заперечив хлопчик.

– А от і ні, я уявляю собі тут море.

– А куди пливеш тоді? 

– На острів! Врятую принца. –  Гордо сповістила дівчинка, і сильніше покрутила кермом.

Легкий смішок вирвався з вуст хлопця, – хіба так можна?

– Ну а чому ж ні! Не тільки ж принцес повинні рятувати від чудовищ. – Дівчинка поглянула на нього, і побачивши його здивований погляд: – І чому тобі так смішно? Глузуєш з мене, чи що.

– А чому я не бачив тебе раніше? – він перевів так швидко тему, наче не чув її слів.

– От справді, і я не бачила тебе, – вона відволікнулася від штурвала, повернулася до хлопця, й глянувши у ті малі дитячі очі, – прикро, що ми сьогодні їдем! Переїжаємо від бабусі в місто.

– Я буду за тобою сумувати, –  запевнив хлопець підійшовши ближче.

– З чого це, ми ж з тобою ледь знайомі, – здивовано, так по-доброму.

– Ти красива, – відповів хлопець, і на щічках з'явились ямки від усмішки.

– Аню! Ходи до дому, – відволік дітей голос матері дівчини, яка підходила до майданчика.

– Я навіть не встигла до острова приплевсти, – засмучено відповіла дівчинка, зістрибнула з свого корабля.

– Приємно було познайомитись, – усміхнувшись до хлопця, – ой, а я навіть імені твого не запитала.

– Я Максим, – вслід усміхнувся, – почекай хвилинку. 

– Добре, –  відповіла білявка, і дивилася за діями хлопця. 

Він побіг до клумби під вікном. Кольорів там було безліч, різних видів рослинної краси.

– Це бабусі, вона нічого не скаже, – промовив той, і зірвав декілька квіток.

Повернувшись до дівчинки, той впевнено на неї глянув, протягнув руку, де в маленькому кулачку тримав букетик, – це тобі!

Маленькі пелюстки, що в себе увібрали блакить неба спіймали радісний погляд милої дівчини.

То незабудки – квіти поля, що здаються морем, тихим дзвіном тиші прибою.

– Дякую, бувай, Максиме – мовила білявка, прийнявши дарунок.

На мить їх дитячі погляди затримались, і так щиро усміхнувшись один одному, попрощались.

– До зустрічі! – сказав малий хлопець, навіть не знаючи, що їхні долі перепліталітались раніше, і в майбутньому вони знову зустрінуться.                  

Бачили б ви щасливі очі дівчини, широку посмішку хлопця, і їх розмову за столиком крихітного затишного львівського кафе. Хоча, можливо, все ж таки ви бачили. Не саме їх, не саме цю пару, не саме в тій кав'ярні, і місті, але споріднені душі видно одразу. Їх пов'язує не обов'язково кохання, стосунки чи часті чаювання, їх пов'язує те, що й пояснити до кінця не можна. Неначе чарівна нитка їхніх долей заплетена між дивним випадковими зустрічами, і при першій зустрічі тих незнайомців серце подає знак. Погляд прикований до тієї людини, серце пульсує, а при розмові, здається, що знайомий з нею вічність.

Тож можливо так і є?!

Через роки любов пройшла, і серця торкнулася поміж світами.

Поміж рядків передавали почуття і тільки двоє таємницю знали. 

                                                                                 Кінець  

Щиро дякую, що пізнали цю історію разом зі мною. <3

 Tiana Ray