Частина 13

"Дім - це не місце, а стан душі, це там, де твоє серце. А той, хто ніде не має дому, вільний їхати куди завгодно."

– Артуре! – голосно, так, як тільки могла закричала Аліса.
Відповіді не було. Стривожені, перелякані очі бігали галявиною, Аліса шукала постать хлопця. Його силует, тінь, його погляд чи голос. Хоч якийсь натяк і промінець надії на їх зустріч. Та тут нікого не було. Пішов. І сліду не залишив. Блакитні очі, що вже дорогою вмилися сльозами, закрили повіки. Дихання  перебите, а у скроня був відчутний кожен стук серця.

Стомлене, спрагле, розпечене на сонці тіло дівчини впало на галявину, посеред квітів і зелені. В голові крутилися слова, спогади, думки про Артура: їх танець вільний, спів птахів, його сміх, і слова. Він завжди говорив так, ніби знав що змушений буде повернутися додому. Думки заповнювались спогадами нещодавньої зустрічі:

— "Alisa, we necessarily will meet with you. I promise. Once. Even, if this will be other life." – З виразним акцентом сказав юнак.

Хлопець з легко помітними ямочками на щоках, усміхнувся своїй кохані. Він вдивлявся в її красиві обриси обличчя, запам'ятовуючи кожну деталь: родимку над тоненькою бровою, царапину біля щоки, маленьку, ледь помітну зморшку. І її усмішку з тоненькими рожевими вустами. Його теплі руки охоплювали її обличчя, лагідно піднімаючи його вгору.

– Глянь в мої очі, Алісо, я кохаю тебе, твій ніжний і трепетний голос, завжди буде вказувати дорогу додому, – Казав в один із теплих вечорів пізньої весни, юнак.

– Ти завжди повторюєш, що знайдеш мене, що відчуєш. А як я дізнаюся що то справді ти? – палахкотіли її очі від цікавості.

– А хіба мої очі не видадуть мене?! – в жарт відповів юнак.

Вони сиділи посеред квітучого саду весни, їхні погляди проникали один одному в душу, гріючи і спалюючи все в середині. П'янив погляд, розбурхував шалену стихію в серці. Відчуваючи тепло кожною клітиною свого тіла вони торкалися вуст один одного. Юнак усміхався, його очі блищали, він стримав себе, щоб не зронити сльозу, бо знав то напевне остання їх зустріч. Напевне він в останнє торкається її рук, бачить її усмішку, торкається волосся. Артур усміхався хоча й все його тіло і розум був схвильований. Той вдихнув на повні груди її приємний аромат, запах цвіту квітів поблизу, мріяв, щоб час хоча б на мить зупинився.
То був останній місяць весни.
І тиждень до невдалого штурму міста.
Аліса дихала і з кожним разом з киснем вдихала печаль. Через кров до серця проникав розпач. Сльози, що лилися рікою, вже втомили її чарівні очі.
Тихий стогін і хриплий голос:

– я люблю Вас, Артуре О'Лінсон, – зібравшись силами доповнила, – я чекатиму, – прошепотіла дівчина, бо десь в глибині душі, все ж крапля щирої надії лишилась.
Вона гляділа у блакитне небо, а її слова підхопив вітер.

Тривав останній місяць весни, але сонце не гріло теплом. Воно обпікало. Був би дощ, він би зміг приховати й вкрити її заплакані очі. Був би дощ, він би зміг вмити заплакане обличчя. Та вона лежала на галявині посеред яскравих фарб весни, розквітлих дерев і квітів. В думках просила зустрітися з ним знову, згадуючи кожен дотик його рук. Аліса залишилася одна. Серед безлічі знайомих облич, одна.
Було б тепле сонце, воно б змогло висушити ледь помітні чоловічі сльози на обличчі службовця. Було б тепле сонце, воно б зігріло його душу і серце радістю — спомину про ночі з коханою. Та хлопець плив на кораблі у бездонному океані, слухаючи биття хвиль об корабель. Над ними кружляли птиці, провожаючи їх у далеке плавання. А чорнезно-блакитна вода приваблювала своєю загадковістю.