Частина 12

Весна.
Львів.

Приємний теплий весняний вечір. Легкий вітерець обвивав волосся білявки, дзвінкий і монотонний стукіт підборів по бруківці давав відлуння на всю вузеньку вулицю. Сонце ось-ось заходило за горизонт, його останні промінчики торкалися будівель і крон дерев у парку. Нарешті дні стали довшими й дають змогу гуляти вулицями і проспектами. Тим паче Львів - це місто вечірніх прогулянок.

Будівлі закладів прикрашені гірляндами, десь чутно як грає мелодія музичних інструментів, на лавочках обабіч дороги та в парку сидять люди, і кожен зайнятий розмовою і спілкуванням з іншими. А решта напевно приютилися в місцевих закладах: їси тістечка і розпиваючи гаряче капучино, смакуючи львівський шоколад і споглядаючи як все навкруги поринає в нічне життя. Хтось сидить великою компанією, хтось парами, а хтось насолоджується самотою.

Ось і Аня цього дня прямувала до одного із таких закладів – у неї побачення. Хлопець, що запросив її на зустріч – новий знайомий Лінки і Тимура, хлопець з Данії, і саме Лінка переконала подругу піти.
Рожеве плаття в дрібний білий горошок до литок, з вирізом на спині і пишними рукавами. Не високі підбори зробили Аню вищою. Біляве волосся по плече вкладене в легкі локони, зібрані по боках. Трохи тіней виділяли її і так яскраві блакитні очі. Дрібні сережки-перлинки додавали вишуканості.
Важкі дубові двері закладу відкрив охоронник. Дівчина зайшла в ресторан, в приміщенні якого було тьмяне світло, а біля кожного столу стояла лампа, яскраво освічуючи певні ділянки залу. Роздавалася тиха мелодія й було чутно гамір людей, які сидять за столиками. Дівчина поглядом стала шукати хлопця: то мав бути блондин із виразним акцентом української. В житті вони ще ніколи не розмовляли на самоті, тільки в компанії Тимура й Ліни, часом перекидувалися слівцями. Оглянувши столики побачила, що хлопця ніде не було.

– Напевне заблукав, шукаючи цей ресторан у Львові, – подумала білявка й вирішила присісти за барну стійку ліворуч від входу, там було вільно. Тільки в кінці сиділи двоє чоловіків, розпивали коньяк.
Дівчина вийняла телефон зі сумочки, переглянула повідомлення в телефоні, нове з яких було від того іноземця. Так, він затримується, і просить вибачення за його таку витівку.
Все ж заблукав, – подумки промовила вона, глянула на стелаж попереду.

– Келих шампанського, будь ласка, – звернулася блакитноока до бармена. Кароокий шатен за тією стороною стійки, з густою бородою і усмішкою прийняв замовлення. Ерік – писало на бейджі бармена,
Це ім'я зовсім йому не підходить, – подумала вона, та поринула у свої думки, що турбували її.
Дивний спогад, що взявся ні звідки ніби стрічкою крутився в голові, наче сотні дрібничок і слів взятих ні звідки, наче сон, який згадала тільки тепер.

– Алісо?! – акуратно торкнувшись рукою плеча, звернувся до неї високий незнайомець.