Частина 11

Аліса стояла у кімнаті, гляділа у вікно: там красувався родинний сад нещодавно розквітлих квітів. Біля білої дерев'яної альтанки збиралося люду, в гостинний двір прийшли знайомі батьків дівчини. Останній штрих і дівчина майже готова вийти: блакитноока поправила свого яскравого синього капелюшка з великим білим бантом збоку, впевнилась що виглядала чудово.

Її переповнював хороший настрій і приємне почуття закоханості. Вона любила парубка, та тільки не знала чи мати дозволить бути їм разом, чи зможе англійський дворянин видати дочку за того зеленоокого юнака, родина якого, хоч і колись була знатною, впала у королівську немилість. Та поки, дівчина старалась не думати, не говорити, а просто насолоджуватися тим, що вони разом. Хоч і потайки від інших.

Стукіт підборів дівчини одразу відволік гостей від розмов, і прикував погляд до неї. Граціозно ступаючи стежкою Аліса впевнено дивилася на молодиків і жінок, привітливо усміхалася всім та відповідала на звичайні запитання. Того дня відзначали десяту річницю першої морської подорожі компанії батька дівчини, Джоша Мілсона, за східними прянощами, тож гостей було чимало. Всі зібралися тут: рідня, знайомі батька Аліси, друзі сім'ї й високопоставлені діячі.

Насправді цього вечора планувалася більш важлива подія, насамперед для Аліси. А саме знайомство з нареченим, знатним, багатим, із тим кого вибрали для неї інші. Ті, які зовсім не знають з ким прагне бути її серце. Та поки нічого не підозрюючи дівчина спілкувалася з гостями, з цікавістю споглядала якими мужніми виросли її брати з якими в дитинстві проводила літо, і веселилася. Час плинув та серед всіх присутніх вже довгий час не було матері дівчини. Аліса направилась до будинку і на ґанку побачила тітку. Старенька сиділа, дивилась за присутніми, і щось думала. Напевне, згадувала свої молоді роки, що так швидко минули.

– Тітко, Ви не бачили матір? З нею все добре? – з легким хвилюванням і турботою запитала Аліса.

– Ні, дорогенька, не бачила, – відповіла старенька, – хіба он там не вона пішла?! – після невеликої паузи звернулася до дівчини тітка.

– Так, це вона. Дякую.

Білявка стрімко направилася до воріт і підходячи ближче старалася йти тихіше. Настороживши вуха, погляд, думку, слухала про що говорить мати біля задніх воріт двору.

Чому вона, посеред свята вирішила говорити з ним? Що за таємницю приховує від рідних?

Розмова їх була короткою і брюнет в руки матері щось передав, вклонився, ще слово кинув і пішов. А матір поверталася назад.

– Що він тут робив? – здивовано спитала юна пані, ступивши крок до матері,

– Про кого ти це ? – стараючись приховати схвильованість відповіла мати.

– Я про Еріка, це ж Ви тільки що з ним розмовляли. Я бачила.

– Тебе це не повинно хвилювати! – коротко відкинула словом жінка.

Її округлі обриси обличчя виглядали мило, і лагідним завжди був її погляд, але не тепер. Не тоді, коли мати роздратована.

– І взагалі, на тебе чекають. Йди до батька, він тобі повинен щось сказати, – розлючено сповістила кароока, притому дивилися кудись далеко, наче в просторі блукали її очі.
А от Аліса, здивована була почути таку холодну відповідь, тож просто промовчала. Бо слів підібрати не могла. Вона дивилася на матір, чекала її слів, ще якихось слів...
– Ти почула, що я тобі сказала?! – мати ступила крок вперед, взяла її за руку, й повела.
– Стійте, я не піду, – втручалася дівчина, – Але ж мамо! – невгамовно промовляла, і забрала свою руку. Шатенка, просто хмикнула, й пішла собі далі. Ще ніколи Аліса не бачила такою свою матір.
– Скажіть мені правду! – слідом за матір'ю побігла Аліса, і голосно закричала на весь двір.
Звичайно, через гамір всіх і музику запрошених музикантів слів ніхто крім матері не почув, тим паче вони ще були далеко від саду з гостями. На задньому дворику, тільки донька й мати, і скринька що несе погану вість.
– Що ти хочеш знати?! – роздратована мати зупинилася, очі передавали її обурення. – Ти думала я не дізнаюся про ваші походеньки?! Знаю. Та тільки не буде цього!
Що?

– Що це значить? Невже... невже Ви хочете видати мене заміж?! – їх погляди знову зійшлися, а голос білявки почав зникати, бо по тілу пробігли дивні мурашки, що не зрівняються з такими ж, але приємними. Здавалося що впало небо і дихати ставало важче.

– Я хочу, щоб ти припинила спілкуватися з ним! – голосно сказала мати.

– Але ж мамо, Ви самі казали, пам'ятаєте, Ви казали який він хороший. То чому сьогодні робите мені боляче своїми словами? – сльози виступали на очах.

– Тоді він не мітингував, не був проти нашої політичної системи, він ірландець! А ти дівчина зі знатного Британського роду! Як ти собі уявляєш Ваше весілля, коли твій батько...

– Може досить! Це ж не правда! Не в цьому проблема, – заперечує дівчина, – я чула що казав Ерік, це правда? Правда, що Артур відправляється на батьківщину?!
Карі очі матері поглянули на дівчину стривожено,

– Алю, мила мою Алю! Забудь його, прошу!

– Досить, скажіть, що саме попросив мені передати Ерік.
В очах матері також скрутилися сльози, та вона продовжувала мовчати. Хіба ж легко матері, отак розмовляти з донькою, тим паче розуміти, що секрет їй не зберегти. Вони стояли, дивлячись одна на одну, обидві в сльозах, чекали коли хоч одна скаже слово.

– Він попросив передати! – мати Аліси все ж не витримала й передала у руки скриню й ключ, що ховала під своєю накидкою.

– Ти знаєш все, так?

– Алю, не питай, – голос матері тремтів, їй було також боляче, бо вона знала...

Дівчина тремтячими руками взяла скриньку з маленьким латинським написом збоку. Повернулася спиною до матері й ключиком відкрила її, відійшла далі. Стурбовані очі побачили лист. "For Alice Mills" – знайомий підпис, букви, і манера, це був уже відкритий, той давній, перший лист від нього.