Частина 10

Гуркіт першої весняної зливи, дощ лив наче з відра, а вдалині чутно було відголос грому.
Артур провів у дідуся всю осінь і зиму. Причиною була не тільки зустріч його з Алісою, а й прагнення батьків вберегти молодика від ситуації, що відбувалася вдома: виступи, заколоти проти Британії, прагнення свободи від Англійської корони. Бо ж хлопець не простий характером, йому не байдуже, що твориться на рідній землі.

Посеред темряви в невеликій кімнаті, маленьку частину якої освічувала керосинова лампа, за дубовим столом сидів хлопець, на папері акуратно виводив слова. Його серце трепотіло від хвилювання, думки сповнені були сумнівами: невже справді він наважиться ось так попрощатися з нею? Його зелені очі блищали, чи то від світла, чи від ледь помітних сліз, і відчуття провини перед Алісою не вгамовували навіть красиві слова тексту. Він знав, що не міг зробити по-іншому. А вона повинна бути щасливою!

"Читай мене поміж рядків
В листі, що я тобі писав.
Читай мене в чорнилі красок
У тих словах, що виводив
І ми з тобою там літали
Хоча й у нас не було крил.
Читай мене, цілуй незграбно
Рукою мені махай у слід
Ми зустрінемось десь і якось
Читай же! Я ж тобі пообіцяв !"

Крапка.
Він знову прочитавши свій лист, поставив крапку. І тоненький підпис знизу. Поставив лист між сторінками книги, а книгу у скриньку з давнім латинським написом збоку. Закривши скриньку ключем хлопець направився до дверей. Вірний друг, його старий давній друг, стояв там.

– Еріку, передай це Алісі! Обов'язково. Навідайся до неї завтра ввечері, знаю, буде важко, але вона зрозуміє мене, – промовив хлопець. Він все ще тримав скриню в руках, наче хотів ще щось додати, але рішення прийнято.
Хлопець глянув на чорнявого хлопця стримано й серйозно, – наглядай за нею, і знову скажи, що Артур кохає її безмежно.
Ерік стояв навпроти, глянувши на засмученого Артура махнув головою в знак згоди, поглядом дав зрозуміти, що прохання друга буде виконано.

– Я буду радий знову побачити Вас, Артуре!

Ерік залишався в маєтку дідуся, щоб приглядати за ним. Мужні руки О'Лінсона обняли хлопця, той поплескав хлопця по плечу і Ерік вийшов з кімнати, залишивши зеленоокого сам на сам з думками. Зробивши декілька кроків до вікна юнак глядів на дощ. І ті зелені очі наповнилися слізьми. Спогади вчорашнього дня заповнювали всі думки:

Яскравий сад від барв квітів, все навкруги – цвіте. Пройшло не мало часу від першої зустрічі на цьому місці. А їх об'єднувала любов і бажання бути разом, попри все: різна національність, статус, інші традиції і звички. Кохання – як зброя, захищає і може ранити водночас та поки, не знаючи болі від почуттів, ті двоє сиділи на галявині і гляділи у блакить неба. Споглядали, мріяли, бажали. Танцювали по серед саду, і збирали букети із польових квітів. Вони переписувались через листи, які передавали служницям. Сиділи на траві, на пагорбі, з якого було видно їхнє поселення. А десь там, за безкрайніми просторами дрімучого лісу, оточених височенними горами й скелястими обривами, закінчувалося, чи то починалося Ірландське море, за десятки кілометрів була його батьківщина і дім.

Там було з десяток височенних дерев, яскраво-зелена рясна трава лоскотала їх ноги. А легкий теплий вітерець обвивав їхні тіла, вони сиділи напроти один одного на ділянці того поля. Теплі промінчики сонця прогрівали їхній одяг, торкаючись їх тіл. Вони гляділи один на одного, не стримуючи посмішки, розмовляли.

– Алісо, знаєте, я вже давно хочу Вам дещо подарувати, і думаю, зараз саме момент, – з верхнього кармана одежини хлопець витягнув шовкову хустинку, бузкового кольору. Блакитні очі дівчини заяскравіли у приємному здивуванні і цікавості.

– Це наш родинний оберіг, – промовив він, при обнявши дівчину.

На шовковій хустинці срібними нитками були вишиті дивні, цікаві знаки. Юнак цінував традиції і свій рід, який давно переплетений зі стародавньою культурою кельтів. Тож символи вишиті на тканині не були просто прикрасою. Кожен із них мав таємний сенс, слово, оберіг. Тримаючи в руках хустинку парубок з ямочками на щоках, розповідав значення кожного із тих візерунків. Його акуратні, вилиці ставали більш виразними, коли той був зосереджений, а як тільки подивиться на білявку, усмішка ставала ширшою. Дівчина захоплювалася його розповіддю.

– Моя дорога Алісо! Я дарую Вам цю хустину, як колись її подарувала мати батька – моїй матері на їх весілля, – пролунали слова хлопця. – Хоч і сьогодні простий день, для мене він особливий: – той зробив невелику паузу, рукою торкнувся підборіддя дівчини, і піднявши її погляд вгору прошепотів, — я люблю Вас і не можу не сказати цього.

– Артуре! – тремтячим голосом зуміла відповісти дівчина. Її щоки зарум'яніли, з'явилася усмішка на лиці. Руки торкнулися його пліч, і вона вкуталася у його теплі обійми.
І все, що хотіла, напевно, дівчина тоді зробити – це сповістити всьому світу, як сильно кохає його, та вона прошепотіла признання на вухо. І це було в тисячу разів голосніше, бо ці слова проникнули в саме серце.

– Моя кохана Алісо, прошу, прийміть цей скромний подарунок в свої величні руки. А разом із ним, і мою вірність Вам, і Вашому слову, – промовив парубок із надією вдивлявся у блакить її очей.

– Мій Артуре, я беззаперечно прийму його: оцю хустину, вишиту руками вашої родини, – дівчина торкнулася руки хлопця, й накрила своєю долонею його, в якій була бузкова тканина,
– А Ви натомість якщо буде Ваша воля, прийміть і мій подарунок – мою любов, і спрагле серце, що жадає відчути тепло Вашого слова, мою вірність.

Між ними посіла тиша. І тільки погляди що відкривають душу. Та в цьому мовчання було безліч слів. І спів пташок, і шелест дерев від вітру сказав все за них. Хлопець нагнувшись до їхніх рук, акуратно поцілував руку панночки, міцно тримаючи хустину у своїх руках. Він передав їй оберіг родини, обняв, і поцілувавши в скроню, вдихнув аромат її волосся.