Частина 8

Грало барвами літо. Ступаючи стежкою вгору, дівчина ще сотню разів думала про те, чи варто... На дворі було сонячно і яскраво, серед квітучого саду, на галявині де розцвіло море з квітів, стояв хлопець, задивляючись вдалечінь.

– Артуре?Доброго дня! – гукнула дівчина, запевняючись чи то справді він. Вона затамувала подих, та коли той повернувся до неї, тривога одразу зникла. Вона зробила крок далі, стежка була вузькою, тож висока трава поруч, лоскотала їй руки.

– Здрастуйте, мила панночко, – хлопець вклонився, нахиливши голову, і наважився торкнутися її руки, проте дівчина переплела руки перед собою, сердито глянувши на хлопця.

– То що ви хотіли, Артуре О'Лінсон? – непохитно й сухо запитала дівчина.

– Побачити Вас, а ще попросити вибачення, – спокійно й впевнено промовив юнак, – але побачити хотів більше.

Одягнений той був так само вишукано, каштанове волосся акуратно причесане, він вдивлявся своїми зеленими очима на дівчину.
ЇЇ серце тонуло в дивних не зрозумілих почуттях. Його ж так само трепотіло.
Дівчина не змогла стримати усмішки, бо він виглядав напрочуд мило, а хлопець з полегшенням видихнув. Він також хвилювався, думав, що непоправно образив дівчину в рожевому платті, хоч і не показував цього – попри всю свою серйозність погляду чи слів, натура цього юнака – чутлива.

– Алісо Ненші Мілс, Ви пробачите мені, такого негідника, який посмів сказати такі неприємні слова? – запитав Артур, усміхаючись.

Навіть вибачаючись, йому вдається виглядати милим, ні в чому не винним.

– Чому ми прийшли саме сюди? – запитала дівчина, й оглянула цю місцевість, відповіла так, ніби питання не почула.

– Коли я побачив Вас, захотів, щоб Ви прийшли сюди, – зробивши невелику паузу, – разом зі мною.
Ця місцевість – ділянка вище дому Аліси, старезний друмлін, пагорб, який належить двору старшого О'Лінсона, а сам будинок дідуся Броута був розміщений в долині біля ріки. Хлопець вказав на стежку, що була позаду нього, і Аліса трохи вагаючись, але все ж прийнявши пропозицію пішла разом з Артуром вузенькою протоптаною стежкою.

– Люблю це місце, колись, пам'ятаю, малим гостював в діда і побіг сюди, гуляв тут довго, аж до самого вечора, дивився як заходить сонце, а мене виявлялося шукали, – посміхнувшись, хлопець подивився в небо, ясне синє небо, жодної хмаринки, не часто така погода зустрічається на заході Англії, – виявляється, мене шукали, хвилювалися, мати потім так сварилася, – Артур поглянув на Алісу і промовив, – і тепер свариться, – вдумливо промовив хлопець.

– То Ви полюбляєте дивитися на захід сонця? Я ось люблю світанки зустрічати, – дівчина заправила пасмо розпущеного волосся за вухо.

– і світанки, і заходи, насправді в нас часті дощі, часто хмарно, навіть більше ніж тут, то ось так дивитися на сонце і ясне небо дозволити собі можна не кожного дня.

– Вам подобається Ваше місто? — ЗапиталаЗапитала дівчина.

– В нас невелике селище, але повірте там також красиво. А взагалі, як сказав один автор: немає милішого місця, ніж там де твій дім, де серце твоє, – промовив хлопець, чим здивував Алісу, адже в словах і справді відчувалася любов до дому. Артур змінивши з серйозного виразу обличчя в усміхнений, побіг вперед, кликав дівчину за собою, і вона звісно пішла, пришвидшивши кроки. біжучи водночас усміхаючись, вони зупинились біля височенного дерева. Артур поспіхом зірвав букет з польових квіток, де красувалися безліч видів природної краси.

– Це Вам, чув, полюбляєте ставити квіти в своїй кімнаті, – хлопець простягнув їй букет, – звісно не троянди, не ті дорогі види, що ростуть у вашому саду, але вони не менш красиві.
Аліса зніяковіла, легкий рум'янець прикрасив її щоки, вона прийняла квіти, тихо прошепотівши, — дякую. Вся її строгість, закритість, зникла, легкий вітер що піднявся, освіжав свіжістю, легкістю.

– Пам'ятаєте, я казав Вам, що ставлюся до танцю більш серйозно.

– Що ви мали на увазі? – запитала дівчина, вдихаючи запах квітів.

– Алісо, дозвольте запросити Вас на танець, – випрямивши спину, подавши дівчині руку, хлопець глянув впевнено.
І вона, звісно погодилась.

Не грала музика, не було музичних інструментів, та відчували ту мелодію і такт серцем. Шелест листя високого клену, тінь від якого падала на кілька метрів, компонував тихій мелодії, що наспівувала дівчина. Її тоненький голос зустрічався з співом пташок, десь в далечині, легким сміхом з вуст хлопця. Сонце прогрівало їх одежу, проміння торкалося тендітної шкіри, на якій пробігали мурахи.
– Я не хотів Вас образити! – танцюючи, виправдовується той, й кружляли вони у повільному темпі вальсу.

– Але образили.
– Я дурень.

Дівчина промовчала, тільки самовпевнено посміхнулась, при цьому не дивлячись в очі юнака.
– Для мене такий танець, це щось особисте. Це певний прояв почуттів. А його перетворили в просту забаву, – пробурмотівши доповнив хлопець,

– Прояв почуттів? – здивовано перепитала дівчина, й мила посмішка прикрасила її обличчя, – значить зараз Ви проявляєте почуття? – заяскравіли в цікавості очі Аліси.

– А Ви? – він нарешті впіймав її погляд.

І часом, погляд каже все за нас. І очі видають без слів.
Характер Аліси насправді не простий, у неї норовлива натура, вона могла казати щось різке, із холодом на серці віддавати слова. Та з Артуром, з відважним Артуром, почала відчувати себе справжньою, милою та ніжною.
Напевне він і справді розтопив кригу в її серці...