Частина 7

Королівство Британія.

Ранок, грає проміння сонця з вікон на кришталі посуду розставленого на столі. Всі приготувалися до недільного сніданку, зайняли свої звичні місця, їжа вже розставлена і столовий набір. А на кухні вже кипить вода до якої пізніше додадуть заморські прянощі й зроблять чай.
– Що за вигляд, Алісо!? – бурхливо зауважив батько. Його погляд був спрямований на дівчину. На її голові перебите волосся стирчало в різні боки. То були залишки позавчорашньої зачіски. Рукава сукні були у фарбах, тканина вся зім'ята. Вже два дні підряд вона малювала наче без перестанку.
– Я снідати не буду. А вам, усім, смачного! – видала дівчина, і одразу хотіла йти назад. Та тільки у дверях почула голос матері.
– Оце і все. І більше нічого сказати ти не хочеш?! – Запитала мати, обурено, і строго. За столом сиділи всі, її батьки, тітка і сестри, і далекі родичі, брати. Вони чекали на Алісу пів години, а вона так просто вирішила піти.
– Алісо, стій! Куди ти йдеш? – похапцем піднялася зі стільця мати, підійшла до неї. І різким суворим поглядом глянула на доньку, – Що трапилося?
– Не важливо! Дозвольте просто піти.
В погляді матері, в тих карих очах було все зрозуміло, і слова читалися самі.
– Вибачте, матінко і батьку. Перепрошую, за незручність яку я спричинила, дозвольте сьогодні не снідати з вами. Зустрінемось по обіді! – холодно, без емоцій сказала білявка, вклонилася, і знову глянувши на матір, через силу всім усміхнулася.
– Отож-бо. – пробурмотіла мати й сіла за стіл. – Усім смачного! – побажала шатенка, і всі почали їсти.
Не те щоб їм було все одно, насправді дівчина частенько не снідала, вставала рано як тільки сонце зійде, йшла в сади там малювала, і знову до обіду лягала спати. Тож ситуація була вже звична, та тільки вона заходила одягнена красиво і ввічливо з ними розмовляла.
– Візьміть, це Вам залишили сьогодні пошту. – Вклонилася до панянки служниця, і передала їй в руки конверт з підписом "For Alice Mills". Вона якраз прямувала східцями нагору.
Дівчина прийняла конверт, та направилася до себе, прийшовши в кімнату, без всякого інтересу поставила його на стіл, де стояли безліч різних вже переглянутих і ще закритих листів. Привівши себе до порядку: переодягнувши плаття і змінивши зачіску, Аліса взяла в руку палітру фарб і почала майструвати, створювати нову картину: капітан, що міцно вп'явся в кермо, бувши сам на сам зі стихією, занепокоєні очі інших матросів, темна вода, що лягає своєю глибиною, сонце, що сонце хоче пробитися через чорні хмари негоди.

Малювання - це те, що захоплювало дівчину так само як і танець, вона знаходила в цьому себе, передавала свої почуття, думки, переживання на полотно.
Сонце вже більше освічувало кімнату, гріло промінням, сонячні зайці переміщувалися по кімнаті, наставав обід. Дівчина й далі продовжувала малювати. Похапцем поїла обід, у своїй кімнаті, який принесла їй служниця. А картина вже майже була закінчена. Останні штрихи, і готова.
– міс Мілсон, вечерю подано, Вас всі чекають, – з прочинений дверей звучав тоненький голос покоївки.
– А всі це хто? Я думала брати Дарлі вже поїхали.
– Так, але до нас завітали гості. І Ви повинні хоча б привітатися.
– Я нікому нічого не повинна, – не відволікаючись від полотна відповіла Аліса, – але Ваша правда, місис Полі, краще вийти, – усміхнувшись до служниці, доповнила дівчина.
– Я переодягнуся і прийду! Хай починають без мене.
Блакитноока поставила пензля й фарби на полицю. Зняла фартушок, поправила заплетені коси, і впевнившись, що виглядає чудово у сіренькому платті, направилася у вітальню.
– Так, мені сподобалось, чудовий вечір, справді! – У кімнаті, до якої прямувала дівчина, прозвучав знайомий голос і це одразу збентежило Алісу.
– Доброго вечора, панове. - Привіталася дівчина.
– Здрастуйте, Алісо! – привітався дід Броут. І за ним усі інші.
Батько зрадів, що та нарешті вийшла, а мати одразу вказала на стілець, де вільне місце.
– Невже іншого місця для мене не було? Тільки це, і напроти нього,– запитала у матері білявка, зневажливо вказавши на Артура.
– Алісо, твоє місце зайняла тітка, не буду ж я її просити пересісти, тим паче що тобі не добре? Завжди бідкаєшся що сидиш біля старих, ну от, молодик, а ще й красивий.
– Мамо!
– Доню, не псуй мені настрій. – відказала мати, і дівчина направилася до столу й зайняла вільне місце.
Всі вже говорили, їли і сміялися. А дівчина не хотіла підводити очей, щоб випадково із зеленооким не зустрітись поглядом, наче це вона у чомусь провинилась.

Весь вечір дівчина усміхалася до іншого. І ні, не для того, щоб Артура роздратувати. Бо він її сам же й дратував. Заплутано, що ж тут скажеш. Але хіба в житті не так?!
Всьому причиною був хлопець, що сидів біля неї поруч. То також був онук Броута, та йому було десь 15, Стюард молодший за дівчину й кузена Артура, проте малий хлопчина також вмів малювати, тож тем для розмов з Алісою у них було безліч. Дівчина на деякий час навіть забула, хто сидів перед нею. І коли приходив час для дружнього підняття келихів, їхні з зеленооким келихи, дзвінко торкалися одне одного. І погляди час від часу зустрічалися.

Вечеря досягала кінця, тож мила леді вирішила повернутися в кімнату.
– Спасибі всім, я вже піду – усміхнувшись до присутніх, а потім відвівши особливий погляд до Стюарда, промовила білявка. Артур поглядом провів її до дверей.
Не малу кімнату, де пахло квітами, освічували декілька свічок на столі, і керосинова лампа поряд з вікном. Дівчина підійшла до полотна, і пробурмотівши сама собі під ніс промовила:
– Завтра домалюю...
Вона прикрила картину тканиною й ступала далі кімнатою. Її тоненькі тендітні руки торкалися волосся і розплітали русяві коси, з вуст лунала тиха мелодія, яку було ледь чутно. Вона наспівувала пісню й думала про погляд, такий дивний погляд, що глядів так щиро.
І ті зелені очі, чому ж такі чарівні?!.