Частина 6

Львів. Наш час.

– Немає більш дорогоцінних сліз, ніж ті, що росою падають з неба на голову вбитого воїна! – в голос промовила білява дівчина, повторюючи цей вислів подумки ще декілька разів.
– Аню, може досить читати ту книгу, – звернулася до дівчини Лінка, та слова наче зникли, бо відповіді не було. Коротке волосся брюнетки було вкладене в легкі локони, які ледь торкалися плеча дівчини. Карі, темні очі, що акуратно підведені чорним олівцем, підкреслювали її різкий, притягаючий погляд. Вільні джинси і білий верх одежини гарно контрастували.
– Сірий, гарно поєднується, але схожий є у Вероніки; білий – ні, може блакитний? – ні, це ближче Ані... – бурмотіла собі під ніс і вибирала шарфики у шафі Лінка.
– Ти взагалі чуєш, що я кажу?! – помітивши, що відповіді так і не було, продовжила брюнетка.
– Чую, я добре чую що ти кажеш, – запевнила дівчина.
– То чому ти ще не зібрана?! Ми ж виходимо через хвилин п'ять, – з обуренням промовила Ліна.
– У мене не має бажання йти з вами, – спокійно, не відволікаючись від книги Олівера Ґолсміта відповіла блакитноока.
– І чому це ти не хочеш провести вечір в компанії друзів: будемо фільм дивитися, в якісь настільні ігри грати, буде попкорн, піца, ще щось замовимо.
– Вас й так збирається багатенько, а у мене, знову повторюся, бажання нема, – посміхнулась Аня, глянувши на подругу.
– Скажи чесно, все через Ростика, чи через інших хлопців, що будуть там?! – поставивши руки в боки, Ліна хотіла почути відповідь. Проте крім шелесту перегорнутої сторінки книги, ні звуку, ні голосу не було.
– Ти не хочеш зустрітися з Бодею? Та ну, він вже давно зрозумів, що... – продовжувала запитувати Ліна.
– Знайомства, одруження, родина? – випалила і піднялася з ліжка Аня, присіла дивлячись на подругу, – як люди стають близькі один одному, як люди можуть відчути, що саме він, чи вона може стати чоловіком/дружиною? – голосно клацнула книга, яку дівчина щойно закрила. – Невже справді це відчутно комусь. Мені, наприклад ні: були стосунки, але я знала, що не відчуваю себе вільною в них, були хороші хлопці, але серед них не було "того самого", – емоційно продовжила дівчина, – я й не кохала нікого, так тільки зовнішність подобалась... І всі ці слова, напевне ти думаєш, що я перебільшую, – тихо сказала вона, глянувши на подругу, яка стояла, мовчала, бо й слів підібрати не могла.
Ліна була трохи здивована запитанню, вона серйозне, хоча водночас і просте.
– Та... Я напевне перечитала книги... – глянула блакитними очима в погано освітлений куток кімнати, де стояла полиця з книжками, Аня.
– Ні, Аню, справа не в тому, – запевнила, і присіла на ліжко, поряд, Ліна, – в першу чергу, перестань думати про те, як воно має бути, справді, ти хвилюєшся, а головне – вірити. Вірити, що твоя людина знайдеться! Неважливо коли, неважливо яким чином, адже ти відчуєш! – усміхнулася щиро дівчина. – Я вірю в це! Скільки ж різних хлопців у мене було до Тимура, але все ж я зрозуміла, що моє серце хоче бути з ним, а той кароокий красунчик, бажає бути зі мною. У свої двадцять три я зрозуміла, що всі ті " не до стосунки" – пил і дрібниця, – посміхнулася дівчина, – взагалі не розумію навіщо я старалася триматися за колишні відносини, от справді, якби не та поїздка в Данію... Я впевнена, що в тебе все буде добре, почекай ще трішки.

Подруги обнялись, обійми та розмова була теплою, поки за вікном жбухав холодний зимовий вітер, замітаючи вузенькі вулички снігом, в кімнаті панувало тепло від розмов.
– Прикро, що Микита не зміг прилетіти, а його друг зумів переплутати час і ми з ним розминулись, так та хустинка й стоїть в мене на полиці, – глянувши на Лінку, – ну як таке можливо, щоб в маленькому місті, розминулись...
– Не знаю, подруго, той хлопець, Максим, чи як, за словами Микити був дуже зацікавлений цією хустиною, ще навіть питав в якій скриньці вона, але чомусь не прийшов на вашу зустріч.
– Розумієш, Лінко, мені справді цікаво, хіба може бути так, щоб ми знайшли її випадково? Можливо нам і справді треба дізнатися ту історію...
– Хто ж мені про це говорить, – Лінка самовдоволено посміхнулась, – невже панночка Коломієць, що просила йти з ринку, і не хотіла навіть зустрітися зі мною в кафе, – жартома відповіла Лінка, і глянула на подругу, показавши здивування.
– Так Лінко, бач, як сталося, ти казала правду, про унікальність хустинки. Тепер я впевнена!
– Аню, тоді можливо і сьогодні послухаєш свою мудру подругу, – дівчина встала, і вказавши на годинник на зап'ясті, – поспішай одягатися, ми запізнюємось.
Коломієць усміхнувшись встала з ліжка, попрямувала до шафи, глянувши на свій одяг, – я не знаю що мені одягнути-и-и – скиглить дівчина.
В тебе є 3 хвилини на збір, думай скоріше. – спокійно відповіла Лінка, поправляючи шарфика. – До речі, Тимур запросив свого новоспеченого друга з Данії, він такий краси–виий.
– Лінко!