Частина 5

  "Напевно, тисячу разів говорилося до мене - і я скажу в тисячу перший, що пора передчуття багато солодше тієї, що увінчана виконанням наших бажань."                   

       Олівер Голсмід

Вечір тривав.

— Знайомтеся, Алісо Мілс, –  Артур, мій онук, — сивий дід з радістю представив свого внука і в його голосі звучала гордість за хлопця.

– Здраствуйте, Алісо! – видав з усмішкою шатен, зробив вигляд що не знайомі.

Хіба ж так можна?

Той вдруге за вечір поцілував руку дівчини, не звертаючи уваги на те, як неприязно вона на нього глядить.

– Який чудовий вечір, чи не так, Алісо!? – запитав поважний сивий чоловік, і від усмішки на щоках з'явились милі ямки.

Які ж вони схожі з дідусем, - подумки промовила Аліса. А й справді, риси обличчя, ті зелені очі і ямки на щоках під час усмішки це те, що передалось Артуру від дідуся, а ось виразні скули, це те, що схоже в нього з його батьком. А характер? Хіба ж він передається в спадок... 

– Звичайно, Mr.О'Лінсон, що може бути краще танцю!? – відповіла Аліса на запитання чоловіка, зверхньо глянувши на юнака. 

– І я так вважаю. - запевнив старший О'Лінсон, - До речі, мій внук ніяк не може наважитися Вас запросити, – той рукою вказав на хлопця, який ледь зміг прикрити здивування, – Чи буде Ваша воля прийняти пропозицію?!

– Але, діду! – виступив той.

– Не сперечайся! І подякуй, що сказав за тебе, – перехопивши слово, продовжив старий. І похлопав юнака по плечі, уклонившись перед дівчиною, відійшов.

І в гамірі інших, в словах всіх люб'язних, залишились тільки один-на-один. 

– Боїтеся осоромити Ваше прізвище, Артуре? – посміхнувшись запитала білявка. Вона ж вміла сказати гостре словечко. 

– Чому ж Ви так впевнені, що я не вмію танцювати?! – його брови піднялися, – запевняю, Ви згадуватимете наш танець ще довгі роки, – самовпевнено констатував зеленоокий, і взяв дівчину за руку, – мій дід, уже все сказав од мене, та знову запитаю я: чи згідні приділити мені увагу, і станцювати зі мною танець?! – юнак вклонився, і піднявши погляд вгору чекав відповіді.

– Ну знаєте, Артуре, подякуйте своєму дідусеві, – вона вклонилася, зробивши реверанс, дала знак, що згідна, – якби не він, навіть не знаю, чи би погодилася я на вашу пропозицію. – Посміхнулася й доповнила блакитноока.  

Вони ступили в танець, підхоплюючи ритм. В той час за вікном дощ лив наче з відра, гуркіт важких крапель заглушував гру піаніста, або ж навпаки додавав емоцій мелодії, десь у відлунні було чутно грім, і тоненьке світло блискавки час від часу пробивався через штори на вікні. 

– Алісо, вибачте мене за фамільярність, та як би не він, не знаю чи я б з Вами танцював! – саркастично відповів юнак, чим здивував юну панні, адже слова звучали образливо. Вдруге за вечір.

Хто ж сміє так з нею говорити! – Подумала вона, слова торкнулися її серця.

Дівчина вже хотіла відпустити його руку, припинити щойно розпочатий танець, та у міцних руках юнака, де музика пришвидшувала кроки, дітись їй нікуди.

 – Ви не подумайте, нічого особистого, я просто не люблю ось так танцювати! До цього ставлюся я більш серйозно, ніж могли б подумати. – Продовжив хлопець.

Очами шукав її зустрічний погляд, вона ж свої очі приховала, відвела погляд на інших. Надто близько вони стоять, щоб так просто глядіти в зіниці.

– Ну знаєте, надто високо Ви поставили себе, тимпаче у моєму домі! - пролунало з вуст дівчини. 

Вони танцювали у такт попадаючи кожним рухом, кружляли, і наче ідеальні партнери, що танцюють роки відчували кожен наступний крок, кожен рух, але при цьому мовчали, міркуючи про щось, динамічно пришвидшували крок, сповільнювали і завершали. Не таку зустріч чекала дівчина, не такого танцю хотів юнак, та часом життя вносить свої корективи в уявлення ідеальних запланованих митей. Догравали останні ноти мелодії.

– Ваша правда, я й справді не забуду цього танцю, але запевняю, він був один із найнеприємніших!. –  Нарешті глянула дівчина на Артура, її слова звучали різко. І голос дринчав. Вихопившись з його рук, дівчина попрямувала в сторону. Дедалі збільшуючи крок, а потім зрозумівши, що сліз не стримати припідняла низ сукні й побігла через весь зал в свою кімнату.

Запитаєте, чи дійсно образливі слова лунали з його вуст. Образилась, прийняла близько до серця, бо думала читає його поміж рядків. Думала, що юнак хотів її навмисне образити, засміяти.

Вона ж чекала цього дня, бо її цікавості не було меж. О'Лінсон старший завжди, як то кажуть, сватав їх. Розповідав стільки разів хороше про свого онука, а той ось так, невиховано, грубо став поводитися з нею. І все, що казав дід Броут, значить це не правда?! Чекала, уявляла їхню зустріч, та не думала що хлопець настільки гордовитий. 

Чи можливо, справа в іншому?! Через поважний статус, звання батька, Аліса звикла іншої уваги від юнаків. Її холодне серце не турбувалося за почуття інших, коли ті признавались їй в коханні. Відмовити, була справа звички, бо й дівчина ще ніколи не кохала. 

То ж хто такий Артур, глянувши на якого, її серце вперше зазнало трепету?

І чому чарував той насмішливий і гордовитий погляд в красивих зелених очах.

Дівчина весь вечір провела в кімнаті, малювала щось. Усе що спадало їй на думку – усе переходило пензлим на полотно. Змішувалися різні краски, темні кольори і поміж ними проростали квіти, прості незамислуваті візерунки, і краплі з пензля, і перо. До неї заходив і батько, потім й мати, та дівчина вирішила що танців з неї досить. Тож заснула в платті, руки в фарбах, не забрала, навіть, із зачіски прикрас.