Частина 4

Декілька століть назад. За сотні кілометрів від Львова:

У великій залі, де височіли мармурові колони, де безліч вишуканих статуеток, знатних картин, і барвів зірваних квітів, лунала музика. Тоненькі пальці піаніста торкалися клавіш, плавно переміщаючись між чорними і білими їх заглушував довгий і важкий, тягнучий відголос педалі темного рояля. Вишуканості мелодії додавав голос скрипки: смичок торкався одна за одною струн, переплітався між ними, танцював, робив мелодію, створював алюзію, допомагав відчувати такт. В центрі залу танцювали вони – еліта місцевого графства: поважні особи, одягнені у дорогий вишуканий одяг XVIII століття. Чоловіки, що зібрались обговорити важливі справи, дівчата, що прийшли покрасуватись собою, вбранням. вмінням танцювати та вести розмову.

"Раз-два-три; раз-два-три " – в думках промовляла дівчина в рожевому платті, стараючись вразити своїм вмінням у танці партнера. Ця дівчина - Аліса Ненші Мілс, дочка Джоша Стюарда Мілсона та Елін Мілс, якій передались красиві небесно-блакитні очі батька, його сміливість, а також допитливий характер матері. Хоробра натура Аліси завжди в пошуках пригод, найбільша мрія з яких –  відправитися разом з батьком в морську подорож: десь далеко-далеко, там де сонце торкається землі заходячи за горизонт, де тепле сонце і нові небачені до цього квіти, де в просторах моря, синіх хвиль можна відчувати справжню свободу. Море дівчина любила неабияк, та поки тільки могла спостерігати за кораблями, які відчалюювали від берегів. Вона з дитинства малювала, зокрема деякі з її картин висіли в залі, тож казала батьку, просила взяти її адже це вміння стало б в нагоді мореплавцям: вона б картувала нові земелі, нову знайдену місцевість. Та поки це були тільки мрії. 

В шумі залу, серед натовпу танцюючих, Аліса граційно ступала в такт, і так легко парила в танці, наче осінній пожовклий листочок, який підхопив вітер. Повністю віддаючи себе музиці, емоційно. Це те, що відрізняло її від інших, вона наче відчувала кожну ноту, старалася прожити той відрізок мелодії особливо, по-своєму. Вона любила танцювати. Рожеве плаття торкалося підлоги, рівна пряма осанка робила дівчину візуально вищою, світле волосся заплетене в коси, зв'язувала бузкова стрічка, погляд її очей впевнений і трохи різкий, він заворожував.

Невеликий дзвоник в руках молодика, що стояв біля дверей на вході, давав зрозуміти — в зал зайшли гості, тож музика стихла, а танець припинився. Джош Мілс одразу підійшов до гостей і вся увага була прикована до них.

– Родина О'Лінсон, – в голос промовив високий чоловік, з яскравими блакитними очима.

Саме прізвище давало знати, що то були вихідці з Ірландії, прикладка О' перед прізвищем одразу вирізняло з усіх інших. Це трохи здивувало присутніх, і насторожило їхні погляди, адже стосунки Королівства Британії та бажаючої незалежності від її корони - Ірландії були не простими. Та все ж незважаючи на політичні погляди і вчинки королівства, люди все ж залишаються людьми, чи не так?!

Лиця осудливі, гордовиті погляди зустріли гостей. Першим привітався дід Броут О'Лінсон, сідий повнуватий бородань, що переїхав сюди пів століття назад з Ірландії, розбудував маєток, займався фільфарковим господарством – продавав тканини для знатних людей, серед яких була і родина Мілс, господарів цього великого будинку.

Дід Броут то щирий літній чоловік, що ніколи не встрівав у суперечки, звик говорити, обговорювати все спокійно і врівноважено. За ним у зал зайшов його син, який відрізнявся зовнішністю і характером від свого батька: на відміну від зелених, у чоловіка були сірі яскраві очі та виражені скули, попри всю суворість вигляду, він також був хорошою людиною, на відміну від батька мав запальний характер і чітко виражені політичні погляди. Одягнені чоловіки були вишукано. Дружина Еліаса Броута мала яскраві світлі кудрі, шовкове плаття до долу, а погляд був наймиліший з тих, які б могли бути в цьому домі. Її світлі очі світились, коли та дивилась на свого чоловіка, він лагідно тримав її за руку, вони пройшли в зал. Далі привітались кримезні чолов'яги, то були, напевно, інші сини дідуся Броута, бо між ними була неймовірна схожість, їх поглядом провели оточуючі.

Ото й усі? Невдоволено хмикнула Аліса, все ж з надією дивлячись у вхідні двері. Вона хотіла побачити того, кого так гарно описував дід Броут- свого онука, що за віком відповідав дівчині. За словами чоловіка, вони б одразу знайшли спільну мову. То ж де він? Напевне не прийшов. Невелике розчарування з'явилось в її очах, бо вже стільки наслухана була про хлопця.

Невелика пауза закінчилась, разом з мелодією музичних інструментів всі продовжили робити те, чим були зайняті до цього: хтось танцював, хтось пліткував. 

За вікном хмари збиралися на дощ, літня спека протягом дня увібрала всю схивильованість і думки юнака. Поки той обирав що ж вдягнути на вечір, прийшов запізнившись. Зайшовши в будинок вже після представлення рідні він нічого не втратив, ба більше отримав - свободу від норовливих дівиць, що одразу б приставуче почали розпитувати про життя. Йому цього й не треба було, його цікавила тільки одна. Дівчина з його уяви. Опис від дідуся, оце і все, що відомо про неї хлопцю, який слідкував за кожним її рухом в танці. Вона для нього лише знайоме ім'я, що часто лунало з вуст дідуся, коли той розповідав про давню дружбу з родиною Мілсонів. Тільки слова діда, уявлення та побажання зустрітися.

Хто вона така Аліса?! Невже насправді така красива, не тільки вродою, а й душею?

– Та підійди ти до неї вже, скільки будеш чекати, зараз й вечір закінчиться, – мовив темноокий хлопець до молодшого О'Лінсона.

– Чекай, Еріку, мені ж треба придумати що їй сказати, – відмовив той, вдивляючись на дівчину в іншому кутку залу.

– Піди просто привітайся, кажу ж тобі. 

У відповідь було мовчання, юнак поставив келих з напоєм, глянув впевнено вперед. Насправді він був  рішучим, в його характері була та твердість і сміливість, та тільки не тоді коли справа торкалася почуттів.