Частина 1

Місто Львів. Місто з вузенькими вуличками, і давньою історією. Там, де безліч пам'яток архітектури, і старих атмосферних будівель: театри, бібліотеки, музеї, затишні кав'ярні і, звичайно, бруківка, якою ще декілька століть тому проїзжали карети інтелігенції.

Осінь.

Дерева тільки почали одягати жовтобагряні шати. З похмурого сірого неба моросів дрібний, малопомітний дощ. А все навкруги було вкутане серпанком. Вузькою вулицею до головної площі міста крокувала мила пані, її блакитна парасолька яскраво вирізнялася з сірої пелени туману. На вигляд дівчині близько двадцяти, її волосся, по плече, було вкладене в легкі локони, пасмурна погода, і невеликі пориви вітру розтрусили його, зробивши невеликий безлад. Та насамперед, погляд до неї приковували її яскраві блакитні очі. Вони гарно поєднювалися з блідим вузьким лицем цієї панночки і світлим блондинястим кольором волоссям. Пальто, хоча й було осіннім, здавалося що пропускало холодні пориви вітру. Вона тримаючи над головою парасолю, щильніше притуляючи до себе верхній одяг, водночас балакала по телефону з подругою з університету, в якому навчається.

— Пам'ятаєш, декілька місяців тому тебе зацікавила хустинка, ну та, що ми знайшли на виставці, – роздався голос з слухавки телефону пані.

— Ти про ринок і ті столи біля будівель?! – Перепитала дівчина, трішки сповільнивши свій крок.

– Нууу, так. Так ось, я все таки повернулася за тією хустиною, бо здалася вона мені досить цікавою. Звичайно не легко було мені її дістати, бо ще й продавчиня...

– Лінко, прошу, давай без подробиць. Знаєш, йти з парасолькою під дощем і слухати, як ти сперечалася з продавчинею, саме зараз, не дуже зручний момент, – перебивши слова подруги, попросила вона. Бо й справді стояти посеред вулиці було не зручно, тимпаче, каплі косого дощу, якимось чином попадали на одяг дівчини. 

– Тож що там з клаптиком шовкової тканини? – продовжила вона.

– Ой, подруго ти як завжди, – невдоволено мовила дівчина з слухавки мобільного, – То ж я і кажу, вона унікальна.

– Звідки ти дізналася? – Недовірливо відповіла блакитноока.

– Ну у мене є один знайомий, я його ще тоді попросила знайти якусь інформацію. Він також не одразу захотів, але...

– Лінко!

– Давай зустрінемось і я тобі розповім, бо ну ні як не вийде без подробиць!

– Ти серйозно? Надворі така погода, здається, що гуляю Англією. Ще й вітер розвіявся.

– Так, так, сьогодні прохолода й туманність... – з легким смутком відповідла та, але вже через секунду з повним ентузіазмом продовжила: – саме для посиденьок і таких історій у кав'ярні. Це ж осінь! – весело, по-наївному відповіла Лінка. 

Між ними стояла тиша, і дівчина вже, напевно, подумала, що подруга не погодиться та щось в словах Лінки було таке... цікаве? Незвичне? Багатогранне?

– Добре, через годину на нашому місці, я неподалік, тож буду тебе чекати в кав'ярні.

Зупинившись перед старою будівлею університету дівчина з блакитною парасолькою погодилась на зустріч.

– Та ти що... Я впевнена ти заціниш, те що я тобі покажу.

– Буду сподіватися, тільки не спізнюйся.

– Звичайно, "Міс швейцарський годинник". Буду рівно о другій.

– До зустрічі.

Виконавши всі свої справи в університеті, дівчина попрямувала в кафе.