Пролог

Темна ніч.

Тільки жовте світло ліхтарів, які розміщені в ряд вузької вулиці, освічувало територію асфальту. Обабіч дороги довгі не глибокі яри і ділянки, втомленої від холоду, землі. Зима добігала кінця, сніг розтопився за собою залишивши вологу траву. Хмари повністю вкривали нічне небо, чи то дрібний дощ, чи то мокрий сніг почав падати з них і вкривати землю. Здавалося, що в повітрі не було свіжості, кисню ставало менше, тільки вітер, що жбухав сильними поривами хоч якось освіжав ділянку.

Попри таку непогоду тією стежкою йшла дівчина. Кожен порив вітру пронизував холодом до мурашок на її тілі – одягнена в літню шовкову сукню кольору синіх волошок, дівчина здригалась від сильного вихору. Тонкі руки, якими дівчина старалась прикритися тремтіли від холоду, тендітне тіло сколихувало. Її блондинисте, світле, як сонячний день, волосся, було зібране в густу незграбну косу. Вона втомлено блукала дорогою, погляд шукав на шляху хоч когось, можливо хтось відозветься і вона нарешті вийде з цієї пастки довгих пошуків людей.

- Агов! Тут є хтось?! - щосили загукала білявка і сильний вітер, що піднявся з собою приніс і голос, шум і гамір людей. З сусідньої протоптаної вулички, біля старого понуреного клену, листя з якого вже давно опали на землю, виходили чоловіки. Їх було багато: група гарно вдягнених у військову сіро-зелену форму молодиків проходили повз. Високі, широкоплечі хлопці говорили між собою, сміялись, та жоден не помітив, наче її зовсім там не було. Наче не чули слів дівчини, що голосно зверталася до них, не відчули доторку дівочих рук до своїх пліч, тільки-но й вели розмову між собою, впевнено вдивляючись вдалечінь.

Жодного слова з вуст молодиків дівчина не розібрала. Вона гадала, що впізнає хоча б когось, прислуховувалась до голосів, старалась знайти у натовпі хоча б одне-єдине знайоме обличчя. Та ні, всі вони - незнайомці. Незнайомці, що пройшли повз і не помітили. Білолиця втомленими очима глянула їм у слід, бо йти за ними й сенсу не було, дивилась як ті йшли, залишаючи за собою тільки тишу і розпач в її серці.

- Я заблукала, - тихо промовила дівчина, і її вкутав холодний вітер.

Зібравшись силами, пані в блакитній сукні, наважилась повернутись назад і продовжити пошуки. Що саме, а точніше кого вона шукала? Тільки в пам'яті залишились обриси того лиця, очей і вуст. Образ настільки розмитий в думках, що здавалось і справді був тільки її уявою. Стільки часу пройшло, що напевно зовсім нічого не лишилось.

Дівчина повернуласьспиною до повної темряви, глянула на стежку попереду, блакитні очі дівчинизаяскравіли від цікавості, а округлі світлі брови піднялись від здивування надочима, зробивши ідеальні арки. Попереду неї було подвір'я, ворота буливідчинені навстіж. Здавалось, що їй той двір знайомий, тож підійшовши до межідвору, ступала вперед впевнено.

Холодний дотик помарнілої від снігу трави, лоскотали її босі ноги. Доріжка вела кудись вдалечінь, все менше завівав вітер, худорляві ноги обвило теплом, і глянувши донизу, побачила як сірі фарби, змінились на яскравий колір зелені. Дівчина гляділа вперед, де через пелену ночі пробивалися перші промінчики сонця, даруючи тепло.

Світало. Яскравими проміннями вкривалась земля.

На серці ставало спокійніше, і ті перші промені вже встигли обігріти обличчя і тіло, приголубити налякану душу.

Стриманий, спокійний і трохи хриплий чоловічий голос, за спиною, промовив ім'я. Дівчина зупинилась, і здавалось, що разом із нею навіть серце призупинило свій такт. Її ім'я, що звучало особливо, рідний голос, відлуння якого змушує її серце тремтіти. Зробивши повільний вдих і видих, набравшись сміливості дівчина наважилась глянути назад. Акуратні обриси її вузького обличчя застигли у приємному здивуванні, вона побачила напроти себе того, кого так довго виглядала у темряві. Його погляд шукала у натовпі перехожих хлопців.

Їх розділяли кілька кроків.

Зелено-сірі очі хлопця так і чарували, просили дивитись все більше, й більше, його помітні вилиці зм'якшувала усмішка, маленькі ямки на щоках виглядали мило.

– Серденько, ти ж на мене чекаєш?! – Чи то запитав, чи вже затвердив він, бо в його голосі була впевненість. І здавалось відстані між ними більше не було, голос досі звучав у відлунні думок, поки дівчина непорушно вдивлялася, згадувала його образ, риси й погляд.

Високий, широкоплечий хлопець зробив крок вперед, лагідно торкнувся її рук, ледь пальці торкнулися ніжної шкіри, як дівчина одразу зробила крок назад.

– Ти ж не можеш бути тут! – промовила білявка.

Між ними стояв легкий запах квітів поля, які квітли за плечима дівчини та вологість морського повітря, позаду хлопця.

– Серденько?! – хлопець здивовано поглянув на дівчину, серце пришвидшило такт, страх заполонив думки, – Я так довго чекав нашої зустрічі, – продовжив хлопець, – стільки чекав, – він зосереджено глядів на дівчину, в її очі, що нагадували море.

В очах дівчини збиралися солоні сльози, вона слухала і згадувала: те миле обличчя, вуста, проникливий погляд, здавалися такими рідними.

– Ти ж знаєш чому я так зробив? – з надією запитав хлопець, глянув на кохану, протягнув їй руку, але та тільки й витерла сльози, що ось би змочили її обличчя.

– Прошу, скажи щось, – благаючи промовив юнак. Він і сам вдивлявся на риси її обличчя, згадуючи й переконуючись що нічого не стерлось з його пам'яті.

– Вибач мені, моє серденько, – прошепотів хлопець.

І в поглядах велась розмова.

Замість слів, чи сотні пояснень дівчина щосили обійняла хлопця, він вкутав її міцно, водночас трепетно, боячись завдати шкоди. Серце обидвох билось в такт: трохи пришвидшено, налякано, щасливо. Бо все, що колись не давало їм зустрітися - зникло. Вони зустрілись, нарешті попри всі перешкоди та незнання. Вони зустрілись. І ті обійми зіткані з любові й турботи, страху знову відчути порожнечу.
Навкруги зросло з десяток височенних дерев, яскраво-зелена рясна трава лоскотала їх ноги, теплі промінчики сонця прогрівали їхній одяг, торкаючись їх тіл, лагідне гаряче сонце висушило сльози дівчини, вони гляділи один на одного, не стримуючи посмішки. Ця зустріч мала неймовірну силу. А ці обійми зігріли б у найсуворішу зимову ніч. Вихаючи запах її волосся і запам'ятовуючи її погляд блакитних очей хлопець шепотів слова, слова признання, вибачення і любові.
– Напевно мені вже треба йти, – схвильовано прошепотів зеленоокий, коли його погляд прикували хмари, вони заховали собою сонце, яке ось-ось зайде за небокрай. Листя дерев торкався вітер.
– Люблю тебе, – промовив він, руками огорнув обличчя дівчини, знову глянув в проникливі блакитні очі.
– І я тебе, справді-справді, – прошепотіла дівчина.
Юнак усміхнувся.
– Я знову знайду тебе, – зробивши невеличку павзу, – ми знайдемо один одного, – доповнив хлопець.
І здавалося ще хоча б мить вона буде відчувати його обійми, поцілунок на вустах і в красі цього дня вона наздожене моменти минулого.